Розділ «Частина друга Під прапором двоголового кота»

Власне, вона може цього не помітити по дорозі назад, важка од випитого; млосно втягуючи прохолодне повітря (знову осінь?), вона недбало притискатиме до себе, вдаючи розгублену дівчинку, жмут білих чутливих, із білими м'ясистими вухами пелюсток лілей і сумно, піднімаючи груди тривожним подихом, думатиме, що ці квітки зів'януть десь позавтра. А коханці, коханці перевалюються кабанчиками, труться боками біля її дверей – тягнуть знову до освітлених, мов трупарні, кабаре, де лампи яскраво вистрілюють безколірними блискавками, то переходять у малиновий, то чорний морок першостворення світу западає у залі, випорожнюючи й без того пусті голови. Це дратує, їй двадцять чотири роки, вона вродлива, але не певна своєї вроди. Вона відверто нудьгує. Ця хвороба опосідає її, коли за тиждень біля її дверей проходить замалим не кабінет міністрів. Всього вдосталь, дещо вона навіть пересилає додому, так далеко, що пам'ять вириває лишень запацьорені шибки та бусола над загнилим од давності ставком. Іноді їй вдається обдурити саму себе; тоді вдає, що вона в пошуках праці: у неї з'являються чорні провали під очима, кидаючи тінь загадкового і витонченого, нещодавно підміченого нами або вами виразу; тонкі пальці, де видно голубі жилки, з облузаним манікюром дрібно тремтять, перебираючи шлейку сумочки. Вона рвучко заходить в ошатний офіс із мармуровими колонами, бо чогось так задумалося, спало на думку добродію N, і не за браком досвіду, а він мав якісь культурні знання з архітектури, щось із природознавства, а головне – колись у початковій школі, а потім у ПТУ проходив за підручником історію Стародавньої Греції; отож вона проходить між мармуровими колонами, кидаючи винуваті погляди довкруж, зі знанням одразу вирізняючи дріб'язок; натомлено зітхнувши, сідає у зачовгане крісло і стулює ноги, заголивши кругле коліно у строгій чорній панчосі, і погляд нічого не промовляє – жодного натяку, – лишень втрачена ніжність та білий відчай.

Віддамо належне тій добі – пережити б або дожити цей час, – її відразу помічають. Вона за легким, ледь помітним порухом голови присадкуватого добродія, в якому вичитує

далекого свого земляка, йде до нього, і за півгодини, сьорбаючи каву, вони розбалакують, не те щоб як давні знайомі, але досить тепло, напрочуд сімейно і по-домашньому. Отож вона п'є каву з добродієм, що вибудував цей новий Парфенон, з паном, нікчемно обдуреним, зіпрілим у малиновому піджаці, з витертим блідим обличчям, де загніздився, вкручений повтором часу, страх перед майбутнім; тоді несподівано і рвучко, паленіючи, але з досвідом у таких справах, пані робить добродію мінет, запиває ковтком «Боржомі» антибіотик, клацає защіпкою сумочки і йде, полишаючи лоскотати кошлаті ніздрі густим серпанком польських парфумів. У коридорі вона комусь зверхньо посміхається, перехоплює візитку, з лету назначає побачення, але час невблаганно обрізає її роки – вона забуває, де та вулиця, який трамвай прямує маршрутом, звідки тільки-но повернувся. Вдома пані підраховує гнучкими пальцями грубі банкноти, кладе до нічного столика, й істерика безсонних ночей її не проймає: снодійне, найменш токсичне, запите ковтком десять разів профільтрованої води, відносить пані в теплі обійми демона ночі. Зранку вона, щоб розбуркати себе й апетит, ковтає натщесерце пігулку вітаміну С, закрапує очі якимось зіллям, чистить – рівно півгодини – зуби, залазить у ванну, париться, напівсонна, розрожевіла, з кожним порухом губки геть забуваючи про вчорашню пригоду, – їй багнеться чогось іншого, але вона не знає, чого. Вона п'є чай після ванни – аж до вечора, напівлежачи, курить, поставивши попільничку, обклавшись рожевими подушечками-думочками. Вона так довго нудьгує, бездумно продивляючись телевізійні новини. Там вона вишукує давніх і недавніх знайомих, дивуючись крізь нудьгу, підмуркуючи пробудженому жіночому марнославству: як ото вона могла спати з таким ідіотом, дарма що міністр, ха-ха-ха! – радше він міністр балалайок.

Тоді вона з нетерпінням рветься до телефону – за хвилину пальчики з гладенько відшліфованими наманікюреними нігтями терзають білі контакти кнопочок: вона видзвонює давню подругу і втомленим, ледь не жагучим голосочком сповіщає, що бачила, уявляєш, такого от зама, чи пома, чи вріо міністра; якого? ти що, голубонько, а того року, пам'ятаєш, як він… З того кінця дроту нарешті розпачливо ахкало, і подруга, видно, була настільки дурна, що одразу, з ходу запропонувала пустити його в ліжко, позбавляючи приємних хвилин спілкування нашу недавню знайому; подруга цокотіла, що економічна криза зжерла всі її заощадження, з цим почалися непорозуміння: чомусь пропали знайомі і друзі й таке інше, мені б, золотце, твоє щастя, не придурюйся. Наша знайома, муркаючи, лагідно обриває подругу, цмока в трубочку зі словами «там хтось прийшов», і завітає в гості, «але ніякого лесбійського кохання», – подруга злегка затинається, «ні, вона вже забула, і їй не до цього, ну, пока і цьом». Пані повертається до телевізора, закурює чергову цигарку «Давідофф», але за півгодини на неї находить щось; вона намагається його спекатися, аж мимоволі їй широко роздуває прозорі ніздрі відчуття чергової пригоди. І що їй – у послужному списку пані кришнаїтський монах, кілька буддистів, не виключено, що не один юхтовий негр ділив із нею ложе, а ще, може, не виключено, індійський князьок із берегів Гангу: пройдена дорога, що зі смаком згадується, – ох, екзотика проглянутого фільму, тільки вона затямила одне: що там, за далекими морями, ніхто не чекає, яка б вона заворожлива й гарна не була.

Обслуговуючи, прошу вибачення, кохаючись із міністром, чи замом, чи помом, вона до точності повторює рухи, інтонацію голосу, десь зливаючись у безмежних просторах пам'яті з тим, що колись звалося щастям, і пані впевнено експлуатувала оте давнє, так, аж міністр, зам, пом зама пускав соплі і засинав щасливою дитиною, не згадуючи про свою мегеру дружину. Потім? Надто шаблонно, грубо, нахабно, так здуру можна загнати все людство, поділивши на солдатів і проституток, жіночок, зобов'язаних народжувати вже стрижених клишоногих бійців. Ні, шановні, це стиль життя, вимушений, але за будь-яких умов дає задоволення. Проти цього не попреш; тут несила чіпляти якісь ізми… А ми й не хочемо… Ну, то коли буде час і натхнення, поговоримо окремо на цю лоскітливу тему.

І в неї вирішувалося на користь міністрів, навіть колишніх, – що воно буде з цими стриженими хлопчиками, вчорашнім, так би мовити, гумусом, – може, їхні авто оздобляться гербами, на кшталт англійських карет у енному сторіччі, а мо', їх догризатимуть щуки в запліснявілих водоймищах Київського та Черкаського морів, зашитих у пластикові торби, що їх тупоголові кримінальники гачками витягуватимуть з муляки; невідомість завжди лякає людину – ту, що летить «боїнгом», мандрує пішака, сидить і канючить милостиню у підземці чи в черговому офісі. Тріск новеньких зелених банкнот забиває лущання самотини у вікнах. Але були ще істотніші причини – це свята маса чутливості, що надихала її перемогу: так, у пані ще живе жінка. Ці стрижені хлопчики з опущеними загрозливо чолами на перших порах запалюють її до щасливого реготу, але далі насувається інше – вони віддаляють кипучою енергією її молодість. Інша справа – міністр. Першим ділом міністр прудко, як для тоненьких ніжок, шмигає до кухні, – черевце у нього туго обтягнуте жилеткою: він нюшить, торохкотить бляшаночками, скляночками, занурює палець у слоїк зі сгущеним молоком, облизує білим шерехатим язичком (вона-бо знає, що язик як наждак); сумним поглядом зляканого мопса дає знати пані, щоб вона зателефонувала куди слід. Він всідається, зручно вмостивши відвислого задка в одне з крісел, соваючи в нетерплячці ручками й ніжками, ковтає липку слину, а хвилини тягнуться непомірно довго, – нарешті, ось нарешті під'їздить лімузин, і драбкуватий молодий чоловік – у три заходи – заносить печене, смажене, запломбоване, закручене до кімнати; пані мляво, під прищуватим колючим поглядом добродія міністра, що розстібає вже жилеточку, кинувши прямо на підлогу піджачка, – ух, який сибарит, – розпаковує.

Він теплішає тільки тоді, коли все акуратно розсервіроване. Спочатку поглинає холодну закуску з телячих язиків, слоїк маринованих грибочків із чарочкою справжньої російської горілки, відтак наминає печеню, в якій, звісно, качка, за качкою зникає стегенце молочного поросяти; в чарівній прозорій тиші, під хрускіт його щелеп, пропадає гірка крабів, обкладених ніжними зеленими листками салати, від чого вони ще більше червоніють, і людина недосвідчена може навіть відчути приплив нудоти, – великими дитячими ковтками, обхопивши обома долонями фужер, він проковтує дві пляшки чеського пива. Після того він не дає перепочити шлункові, куди там, він козак, – вирішує, що до шампанського пасуватимуть хрумкі шоколадні цукерочки; шампан булькає, стріляє, щипає ніздрі, і міністр піднімає тост за всіх мандруючих, за закоханих, кидаючи на лопатку язика брунатні кульки, – шоколад трохи розтанув, і тоненька ниточка коричневої слини пролягає з підборіддя на рожеве воло; пані запопадливо обтирає хустинкою. Він якусь хвилину перепочиває і просить лагідним голосом зварити каву; доки вариться кава, він наминає скибку білого духмяного хліба з червоною ікрою і, вже відверто нудьгуючи, спльовує кісточки оливок на скатертину. Каву пан міністр п'є маленькими ковтками, запиваючи, зі знанням гурмана, мініатюрними дозами справжнього французького коньяку, посмоктуючи сигару «Корона».

Після цієї процедури він якось винувато, по-гороб'ячому, вертить головою, дитинно сапаючи ротом; він не те що добрішає, а просто несусвітня тупість усього парламенту перекочується на його обличчі. Він проробляє якийсь незрозумілий жест, порух, відомий нам з фільмів на доісторичну тему, і, повискуючи кабанчиком «моя киценька», притягає до себе нашу пані. Він вбачає в ній таємниці всього світу, щоправда, нам немає сенсу перелічувати їх ще раз. Він шепоче пані щось на вушко, підштовхуючи до спальні, а вона, кокетуючи, опирається, слухаючи його по-школярському милі компліменти й пропозиції. Як уже згадувалося, після цього він засинає. Прокинувшись, випивши чарочку коньяку, розповідає про важке дитинство, як довго йому довелося вибиватися в люди. А що насправді, – вона лежить горілиць, смакуючи спокій, відповідає, а сама думками десь далеко, мовби ото в дощ, у літню зливу. І, видно, так покладено людині, вигадано дві правди: одна – з якою ми живемо, друга всередині: нуртує, набухає, і суть проста – вирвати її нагору; це й є те непосильне завдання, що зветься істиною. Марнота. Вони так не говорять, ці зами, міністри й поми, стрижені, в малинових піджаках, вузьколобі хлопчики, що дійсність їм уже інтелігентно відтягнула капшуки під очима; вони гомонять про свої справи й немочі, їм треба вибалакатися, бо насуває в повітрі чорне. Вони різні – заплилі салом, худі, неголені й вишкрябані до стерильного. Пані слухає упіввуха. їй не те що байдуже. Вона бачить, як під нею западається земля. Пані починає подумки надолужувати вигадку, що їй до вподоби пікніки, де вони, порозсідавшись на пагорбах, на зчищених, здертих кілька десятків років тому бульдозерами курганах, салонно або по-простецькому ведуть розмови.

Пані пнеться зі шкіри, аби якось поєднати свої вигадки про гаданий вищий світ із дійсністю; фантазія розпалюється до того, що вона починає вовтузитися в ліжку, і пан міністр сприймає це як ознаку того, що знову треба… Пані легко борониться, відкидаючи на спину добродія, але той настирно налазить, тож вона розкарячує ноги і під стогони високоповажної особи продовжує свою думку. Тільки тоді, за багато годин, вона кінчає, скинувши зойк до білої стелі. Це проходить – з порожнечею статевого задоволення, по-тваринному тупою, до неї повертаються думки, вони обходять знайомі обриси і зупиняються далеко, на несуттєвому для неї. Вона нюшить кислий піт шкарпеток коханця, який попискує уві сні. Тривожно шугає від того запаху. Думки у неї розходилися, до того гарячі, що вона необережно штурхає в пузце ліктиком стовп держави, а він, буркнувши, заплямкавши бантиками губ, перевертається на бочок і хропе, відходячи у далечінь державних мрій. А їй лишається лежати, з волошковими очима, відкритими на білий квадрат стелі, де зміями перебігають тіні від реклами. Щоб відволіктися, вона закурює, ловить себе на думці, що й старість невдовзі терне по обличчю, по грудях. Це ще якось невиразно, масною плямою: останніми днями до неї внадився студент, – невродливий, високий, із жовтими, каламутними до божевілля очима. На останні копійки він купує квіти, приносить червоний густий «Кагор». Тут вона щось пригадує, натягаючи на себе якнайщільніше, до самого носа ковдру, наче й хотіла заховатися від шарудливих звуків, які, мов з далекого дитинства, ворушаться в товстих тінях, у згортках тюлевих занавісок; у голові, з тугим припливом крові, стугонить: десь вона щось подібне бачила; і відчуття таке, ніби помалу опускаєшся на дно глинистого озера.

Воно згадується, вилазить: талісман на грудях. Але так нічого й не вирішивши, вона пригадує художника Дірка, котрий по-сибаритськи густо розтринькує перед нею гроші; проводжаючи додому, він облизується, мов той шолудивий песик, чекаючи на запрошення – і ніколи не діждеться; пан Дірко залітає до кімнати, весь у випарах власної геніальності; він ні на хвилину не зупиняється, а все гасає широким кроком з кімнати до кімнати. То він їй годинами оповідає якісь дурниці, підтверджуючи рухами – мурмотливий, трохи зламаний голос видає його, і вона давно, з перших його відвідин знає, чого цьому панові треба: як і всім. Згадка про Дірка трохи відтягує нездорові думки, кропить холодним потом. Вона закурює ще одну цигарку, покусуючи, зовсім по-чоловічому, кінчик фільтра; виходить у бузок ночі на балкон, що важко, подавшись чавунними перилами, зависає над вулицею і над кулями ліхтарів: ніч тоді, як і зараз така ось, рідко випадає, – пари проходять у фіолетовій ваті мороку, тим боком вулиці, де трохи живіше буває по обіді, попід облущеною сірою стіною, під шматтям запарених вікон; вони повагом, розпашілі від недавніх любощів, сварок, прямують завчено до нічного бару, що примостився на згірку, з відчиненими навстіж дверима, вирізаними й оздобленими в готичному стилі; пари йдуть одна за одною, випускаючи сизий димок із розтулених ротів, – жінки в соболиних хутрах, чоловіки в довгополих, по самі п'яти, чорних пальтах, засунувши до кишень малинових штанів руки, мов чуняві, перевалюються поруч. Жінки нервово скуляться, зануривши у вилоги вигострені дієтою підборіддя. Вона бачить їхні вигаслі очі, безбарвні, мов кисіль, тіла, що вгадуються під вдяганкою. Вона з ніжністю відчуває крізь шовк халатика пругкість власного тіла, і рука мимоволі пестить самими пучками стегна, лягає на груди; вона задоволено примружує

очі, злизуючи гострим, трохи роздвоєним кінчиком язика кислий присмак на губах. Вона глибоко затягується востаннє, кидає вогник недопалка в ніч, спостерігаючи, як він летить, розсипаючись бенгальським вогнем. Вона повертається, зовсім по-буденному притримуючи поли халата, не схожа на лиху тріумфаторку, – зелений блиск очей зупиняється на коханцеві, на його череві, що під хропіння піднімає накрохмалене простирадло. Чудесний. Чудесний сон стоїть над світом. Вона ковзає під ковдру, лапнувши рожевою долонькою з нічного столика холодний слоїк снодійного, – нерішучість, а може, більше того, навальний страх повертається. Проте снодійне розслаблює її кінцівки, якусь хвилину вона навіть задихається і ладна закричати, але погляд скляніє, губи розтулюються, оголюючи разок білих зубів, вона перевертається на живіт і засинає, мертвотно випроставши ноги, щоб зранку підставити своєму буденному щастю обличчя. А зрання як завжди – пігулка вітаміну С, коханець ще спить, але крізь сон, затуляючи ліктем обличчя, замовляє біфштекс із кров'ю. Він плутає її ім'я з ім'ям дружини, і вона з образою – несподівано – встигає подумати, що міністр до пуття не може запам'ятати її прізвище.

Чомусь уперше добре відлагоджений ритм життя збивається, – у ванній, серед голубих розводів кахель, ніжною, промасажованою, пропареною воском шкірою пробивається мороз: вона, накинувши китайського халатика, йде до сусідньої кімнати, ще заставленої коробками та ящиками. Істерично, не витримуючи невидимої для її зору напруги, жбурляє речі на підлогу, – нарешті, прикусуючи губку, відшукує серед перлів, бурштину, золотих, мельхіорових та срібних застібок новенького, ще незайманого блістера і вичавлює таблетку – білу та безневинну, й невдовзі повертається. Злегка заспокоєна, вона вже на кухні занурює

пальці в теплу м'якоть м'яса, тільки-но привезеного тим же драбкуватим добродієм; вона силкується пустити думки звичайним руслом, бо сьогодні неділя, але десь щось підказує, що цей день зовсім не подібний до решти. Вона не відчуває того звичайного затишку. І, натягуючи шкіру на обличчі усміхом, вона вперто витягує жили з великого шматка м'яса: з притлумленою досадою вона переконує себе, що зараз для неї нема міністра. Вона якось уперто перелічує все, що в неї є, придумує, що буде, наповнюючи рожевою втіхою, а головне – він тут, той чоловік, про котрого мріють дурнуваті столичні шерепи. Тут вона схаменулася – звідки це в неї? Звідки взятися злості? І коли міністр їсть, жадібно рвучи смаженю порцеляновими зубами, а юшка звично стікає салистими згортками підборіддя, вона не знати чого втуплюється в запітнілий квадрат вікна, проводить пучками по чолі, рвучко встає і, притлумлюючи нудоту, прочиняє двері на балкон: сизий туман рветься пасмами об колючі акації, дрібний дощ шамротить по жерстині, хурчать, пручись на горб, авто, – все як завжди. Та враз щось невидиме, гумове набирає подоби, пробирається крізь легку, дедалі наростаючу судому м'язів живота: пані відчуває до тріску в кістках самотність; відтак, наче дим над рікою, випливають перед нею чиїсь невідомі очі та обличчя. Вони пливуть каламутними хвилями, крутяться слизьким виром, ці очі – скільки промацувало її тих очей? Спазми шлунка ледь не перегинають пані навпіл; страх шкребе сухо пазурами горлянку; вона хилиться за поручні балкона, з несамовитою люттю, що перетоплює зелений колір очей на сірий, вона поривається і біжить, жбурляючи китайську порцеляну, й зачиняється в туалеті. Міністр незворушно продовжує ремиґати, упнувшись чорними намистинками очей у прочинені двері балкона, в сизе тремтіння смогу серед вранішнього проміння.

Він дивиться на плювки ліхтарних куполів, що вирячились крізь дощову купіль; потім очима, двома кульками, безпосередніми, сірими й водянистими, споглядає – наче гумове – тіло дівчини: як вона обтирає серветкою повні м'ясисті губи, гидливо розчепіривши тонкі пальці, пронизані синіми прожилками, і гаряча хвиля задоволення відпружує його животик, випрямляє його поставу, що десь у його уяві карбується мислено на крейдяному папері з водяними знаками, – порожнеча вулиць свистить ґвалтом. Міністр голосно відригує. Настрій у пана міністра не псується. Він чекає, зовсім небагато часу, випиває чашку кави з таким виразом на обличчі, начебто дослухається до вурчання тельбухів, якось трішечки знервовано косує на пані, що продовжує блювати, відчуваючи в роті липкий, ядучий присмак жовчі, випльовуючи на вохру килима слизоту із шлунка. Міністр ставить чашечку на стіл, бере двома пальцями: може, він подумки підписує черговий трактат, а мо', вже подумки крокує маршами східців, виходить надвір, проповзає без страху під прицілом десятка цікавих очей, що злякано відсахуються, жбурнувши вилинялі фіранки на запацьорені шибки. Пан міністр ласо пограє ніздрями, погладжуючи долонями щільно облипле жилеткою пузо, від однієї думки, як він скоротить відстань двору, сполохавши чорне ошмаття гайвороння крізь жовту арку, ловлячи трохи злякані, а здебільша захоплені погляди молоденьких дівчат, зовсім тобі школярок, аби не такі зухвалі очиська. Мабуть, таки думатиме про дружину, споглядаючи відвертим поглядом дівчат, що зухвало смалитимуть у під'їздах цигарки, – ось він таки прийшов, довгожданий світ свободи… Так, він думатиме з кислою втомою про дружину з великими селянськими руками, червоними по самі лікті: і як йому ото спало на думку одружитися з такою дурепою, вайлуватою селючкою.

Це псує пану міністру настрій, бо неодмінно приходять на згадку недавні, зовсім свіжі спогади: кисла смажена капуста, іржавий оселедець, купи списаного паперу, а він, дрібочучи ніжками, запопадливо підставляє стільці добродію у вилинялому піджаку… І ото так він уже не радо, а з накипаючою люттю долає шлях через прохідний двір, прискорюючи кроки, чвиркаючи бурою багнюкою на відпрасовані штани найтоншого крою, захлинаючись від прілих, гнилих запахів, поглядів, які його не лякають. Лімузин одразу зривається з місця. Із затемненого вікна авто вулиці розкриваються яскравими ліхтариками, чарівними шкатулочками: міністр чим далі, то дужче хмурнішає – чоло звужується, нависає над бровами: він бачить стрижених під буддійських монахів і патлатих хлопчаків, що розгулюють вільно вулицями, обнімаючи худенькі бадилини схудлих блідих дівиць; міністр не знати чого сердиться. Вже сірий понеділок, – авто підкочує до міністерства. Пан міністр відчуває пругкість шкіри, і, щойно прочиняються важкі двері, все попереднє відлітає, мовби отого вигаданого світу й не було. Очі млосно займаються. Він вдихає розігріту довгим сидінням тисячі тіл шкіру крісел, смакує дим з курилки і простує до свого кабінету, – весь цей час, увесь довгий шлях він думає, які негарні руки у його дружини. І це якось, невідомим чином, злипається в його уяві з баченим на вулиці. Він думає, що розпуста – то не є свобода; він навіть радиться ще з одним міністром, по телефону, чемно довідавшись про здоров'я дружини, доньки. Через годину летить ще один пустопорожній указ, наказ, проект – до президента. І, нарешті, коли він затверджений, пан міністр важко, із задоволенням від зробленого, відкидається в крісло… Він гортає липкі сторінки тільки-но віддрукованого тексту; може, за тиждень його потягне знову туди, в червоно-цегельні квартали, де тхне помиями, собачим теплим послідом, а мо'…

Про що я жалкую? По чім? Та об тім, усе об тім, що наука зробила крок, забралася не так далеко, навіть у всьому світі. О пане Фройд! О пане Абеляр! Це вас, вас стосується, шановні: вже бачу, як ви хутко перевертаєтеся, погрожуєте мені кулаками і відпускаєте досить непристойні, щоправда, властиві людям вашого чину слова і речення на мою адресу. Так, гірко, – наука вас не воскресить, не оживить, і ви помрете в енному сторіччі, році, місяці, відповідно до накресленої долі, у теплих постелях – від тихого божевілля. Земля вам пухом! Схиляю голову перед безпрецедентним вашим експериментом, але час – невблаганна річ. У цій країні, в цьому часі вам би судилося зайняти місце рябих посередностей. У цій країні вам би судилося упрівати, змінивши фах, поголівно довбаючи стрижені черепки, займаючись лоботомією, і до мила в задниці крутити ручки елекрошокових апаратів, заганяти конячі дози інсуліну. І все даремно, невдячність долі. Тут я вам, вибачайте, дав фори.

Власне, кому яка різниця? Мовби ми самі видобуваємо повітря, піднімаємо небо, правимо потоками води, рухаємо липкі вогники світил. Облишмо, подаймося трохи назад, де мені трохи більше второпати… Тож у спальні в неї чисто й світло, і вона цілу вічність чекає… Про що це я? Чомусь, як не гидко воно складається, це та користь від тих перших: облізлих, шолудивих, клімактерично заклопотаних, недалеких розумово, що все життя шанобливо гнули горба, а тоді, мов тих пуголовків, повидушували своїх шкільних товаришів, друзів по університету, ладних дійти всього-на-всього банального висліду, лапонути молочно-рожеву литку молоденької жінки. Хай нелюбої, нехай від неї віє холодом криги, але вона зійшла з тих далеких, призабутих мрій чорно-білих порнографічних світлин, потьмарених гарячим подихом під ковдрою, десь у тісних провінційних комірчинах, де зі світлин, шанобливо розвішаних на стіні, смерть торохкотить кісточками всіх родичів. Місто так і не стало домівкою цих перепечених часом казанових. На мене воно наступає холодом, що дарує затишок. Мені вже не втратити його, бо я знищив у собі звіра, звившись із ним в один клубок. Це місто. Це багатоликий монстр, який полюбив мене тисячами доріг, перетяв линвою горлянку, і нарешті ми розійшлися, зоставивши на дні його вулиць, майданів дні, роки, століття, аби з'ясовували наші стосунки. Про нашу угоду знає тільки місто – і я. Це коротке падіння, довгий злет догори, поки серпневий ужинок, десь суботнього дня, не зітне, не зітре геть не тільки імена тих, кого ми, я, вони любили, і не поставить у нашій подобі щось інше… А на майданах і вулицях, по закуттях базікали про смерть: як десь, когось, просто оце нещодавно розстріляли… У країні мир надутий ацетиленом – чумний псячий бенкет. Усім свербіло на язиці слово «смерть», що воском проступало крізь рум'яна статку… Тожу спальні пані чисто й світло. Вона знову чекає на принца…

Порожнеча сонячних днів вилиняла від тугих ударів східних вітрів. Повітря спорожніло од крику птахів. Осінь видалася холодна, рано опав лист. Пустка тих днів, із сонцем у високому бузковому небі, мережана павутинням паморозі, кликала духів з його маленького, крихітного минулого, що набирало для нього маленької зачовганої назви – рідна домівка. Одна згадка про пагорби, сірі рівнини, жовті кручі, що зринала в пам'яті тільки з товщами води й низькими посвистами вітру: короткий спалах уві сні, подібно до спогаду, наїжачував жахом волосся. І йому часто снилися довгі рожеві свині, білі підсвинки, які ходили на задніх ратицях; і той день, коли його з Родиком звільнили з патронату, малювався довгою строкатою стрічкою похорону, що залазила одним кінцем у зелені ворота металургійного заводу, іншим – губилася десь біля хижі Ничипора. Але цього не досить; мало що нагадувало дійсність, принаймні, як він те хотів бачити: яка вона була насправді. У повітрі тхнуло, й воно було присмачене квартирними анекдотами, базіканням по ринках, барах, кав'ярнях, редакціях газет, де висиджували зади вчорашні студентки (що їм поміняти б фах на більш древній), летіло булькання з розкритих ротів, щілини їхніх власників від надмірно вжитої кави не затулялися, оте булькання падало у бездонну синь вічної ріки вічного міста, що може лишень лякати – війна. Народ збуджувався, прів од натуги в закутках, де були пейджери, теле– й радіоточки, – слухали новини, запобігаючи пророкувати, що скоро навалить і в нас, а то он за границею. Мокрі лоби, підняті брови, обтріпані довгими балачками губи підраховували кількість закуплених макаронів, олії, пачок маргарину, масла, сірників і солі. Це навіювало на нього тугу. Безликість такого ось життя відкривала перед ним панораму безперспективності.

Йшло оте життя чередою, наступаючи глупотою ночі, і марив він дивними, аж до млості у шлунку, видивами. Радше то була розвага, аби не справжні епілептичні напади, що загострювалися й заскакували несподівано десь у гадючій товкотнечі підземки, де він розчулювався через розпачливих, по-інфантильному сопливих дідів: завтра, коли вдарять морози, вони мертимуть, як маленькі сірі мухи, спокійно віддаючися смерті, перед цим крадькома випиваючи кожного тижня на заощаджені гроші келишок коньяку або горілки. Так отож, перед тим як піт окропить чоло, не відоме нікому зі смертних плетиво образів вийде з розвернутого черепа.

Йому вдалося усамітнитися у сквері. Можливо, окрім мене, його ніхто й не бачив, – зіщуленого на лавці, під розкидистим американським кленом, загубленого у світі клишоногих бабів, рахітичних від народження, їхніх дітей із безтямними поглядами, що здригалися від гуркоту жовтих автобусів, хрестилися на поодинокі пари патлатих гіпі або панків. Цей світ підманював його дурманливою силою вижити за будь-яку ціну і випорожнював його нутро. Іноді перед тією лавкою крокував військовий патруль, – молоденькі хлопчаки погравали автоматами, голодно, але зовсім по-іншому пасучи навсібіч очима. У кварталах западала темрява. Переходами пхалися мовчазні перекупки, що пропонували пачку цигарок або «девочку».