Розділ «Частина друга Під прапором двоголового кота»

Вони вискочать, ковзаючись палубою, розтираючи побабілим язиком кисляк у роті, підсмикуючи ще недорозвинені плеченята; пробіжать навшпиньках палубою, понімовані проти сонця повізеруненими вічністю пагорбами, перехиляться через зачовгані поручні, сяйнувши міцненькими задками, щоб випорожнити шлунки; річка розливається широким гирловинням, виносячи віддихи людського спочинку на велику воду, по-сирітськи полишаючи за собою місто з його вулицями, розтріпаними червоними загравами вечорів, громовим відлунням останніх трамваїв, кинувши в полив'яну заграву зліпки крихітних поселень; і тіні ворохобляться, йдуть, полишаючи засинілий простір моря, наганяючи вал за валом, жбурляючи зірвані з якоря бурякові бакени, зелених потопельників, самогубців із випитими річковим окунем дірками очей. Річка лежить перед зором Гуго в тумані, засипана лушпинням. Він крокує поряд з Віталієм, інколи питаючи про щось, підставляючи посилане ластовинням безлике, витончене обличчя під скупе проміння. Вулиці, крихітні завулки вибігають на площі, широко розвісивши реклами, писані латиною. Вони чимчикують, не зронивши й півслова, під шелестіння шовкових шезлонгів і вуркотіння італійських піцерій, розкиданих по ошатних жовтих дворах. Віталій ловить себе на тому, що його більше приваблює крутий схил Михайлівської, де дім налазить на дім, і від чергового тролейбуса, що викреслює поворот, і зі стін клаптями відлітає зелений тиньк. Гуго ж – кругленький, розрожевілий – розліплює жовті очиці, промацує п'ятитисячолітнім зором, – мовби своє, – задивляючись у міцний від оцту затінок крихітних двориків, перелаштованих на італійські піцерії, де за начищеними прилавками джерґочуть злі, сердиті й нахабні напівкровки. Під лопотіння голубиних крил Гуго проходить на круглу терасу, під парасолі, сідає за столика, розстібає ґудзики на лискучому од давності піджаку, дивлячись поперед себе нерухомим жовтим поглядом ящірки, вигріваючись усім тілом на сонці. Поцяткованим ластовинням пальчиком підкликає до себе одного з офіціантів і в такий от спосіб, не змінюючи пози, замовляє пляшку мінеральної води і сирне тістечко. Він, мабуть, не чує сердитого шипіння звідти, з-за лискучої стойки, де гори пляшок здіймаються за спиною бармена, розплиле на сонці обличчя якого нічого не говорить, так, аж напрошується лайка. Гуго чекає півгодини, перекинувшись одним-другим словом із Віталієм. За стойкою загрозливо метушаться, фиркаючи каліченою мовою, вчорашні журналісти престижних газет, вигнані звідти за неспроможність встигати за подіями; маклери з нерухомості, – всі вони, низькорослі або неправдоподібно видовжені, червонопикі від горілки і гамбургерів, із заквацьованою мрією про обітований край, заздрісно, проте гордовито до сміху намагаються поставити на місце Гуго. А Гуго милується знівеченими закордонним плануванням домами, лише раз зморгнувши на братію, подібну до тієї, що пирхала за стойкою і радше доводилася їм родичами, котрим там, у далекому срібному світі, поталанило більше. Вони в захваті, заливаючись коньяком, роздираючи зубами ніжне куряче м'ясо, трощачи зубами м'які кісточки, розмахують руками, загрібаючи довгими полами пальт пластикові стаканчики, – перебалакують про події вчорашнього футбольного матчу. Вони метушаться, лаються, обіймаються по-братерськи в чергах, розпинаючись про недавню свою пасію-хахлушку; про накопичені гроші на мерседес; про футбольний матч; про недільний пікнік, звідки він, повертаючись, підхопив на шосе гарну бабу, навісивши їй брехні на два вуха про Америку, Бразилію, а найгарніше – про Париж. Вони по-сусідськи перегукуються через столики, розігріті питвом, балачкою, – вчорашні конкуренти, вчорашні вороги в клітці одного комунального будинку, де на них до глупої ночі чекають тлусті, розплилі, далекі ще до зрілості дружини зі злиплими косами, підперезані яскравими українськими хустками. Вони крадькома, мов шкодливі мопси, повертаються, послизаючись на східцях, заляпаних помиями, засмічених банановими шкірками. Вони, перш ніж натиснути ґудзика електричного дзвінка, що розливається мелодією державного гімну, впівголоса проклинають країну, в якій живуть, втомлено споглядають бурштинові вікна навпроти, де мешкають інші, подібні до них, але шиплять у глевкоту ночі: «Везе жлобам…» І перш ніж ганчірка лясне по роздобрілому писку, вони просять у когось невідомого кари на це місто. Гуго сидить нерухомий, мов сфінкс, склавши руки, чекаючи на свою пляшку «Боржомі» і сирне тістечко. Ланцюговою реакцією погорда і заздрість передаються з-за стійки до столів. Підпилі менеджери, маклери, кишенькові злодії бізнесу пробують заговорити, підійти до столика, щоб розповісти якусь вигадану новину. Гуго, не відриваючись, дивиться на дугу прохідного двору, слухає, як вищання тролейбусів по Червоноармійській розбивається дзвінками, а удари шин авто ватяно опадають під блідість вечора. Тоді мляво зникають тіні, перед тим як запаляться вогники в квартирах.

Тоді до цієї піцерії, що працює цілодобово, наче ненароком заповзають кремезні молодики в чорних пальтах. Усі вони в передвечір'ї сірі, з однаковими обличчями, широкими селянськими долонями, вузькими шпаринами очиць, посадженими природою до розвернутого ударом боксерської рукавиці носа. Вони коротко, грубо, звичні до того, що їх бояться, замовляють поїсти, поїсти якнайбільше, і, жадібно чавкаючи, рвуть гарячу печеню міцними зубами біля стойки; трохи розгубленим, обважнілим поглядом шукають вільного місця, нашорошивши вуха на тишу, що запала за столиками. Хтось із-за столиків кричить, що тут місця немає, нехай котяться, поки цілі, до себе на Сталінку чи Борщагівку. Жінки, яких привели приблуди, починають довго лаятися на «фені», пориваючись до столиків, блискаючи манікюром, а їхні мужчини незворушно дивляться поверх столів, погладжуючи в кишенях рукоятки новеньких «марголіних». За столами вже важко дихають, спльовують під ноги. Підкочує міліцейський мерседес, і бійку вчасно припиняють, розсадивши заблуд у фургони. Гуго, із посинілим од вечірніх тіней обличчям, трохи здивовано дивиться на Віталія, котрого той рейвах цікавить найбільше. Він говорить, споглядаючи втихомирене дійство, що продовжує водно тріщати курячими кісточками, облизуючи пальці, розливаючи масні плями на білих сорочках; жовті очі його з розкосим хазарським розрізом підсмикуються враз догори, руки зводяться на ліктях, долоні обох рук зліплюються в один червоний, у ластовинні кулак: «Ось так, пане Віталію, ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших». Більше нічого. Нарешті йому приносять пляшку води, недбало, але з острахом перепитуючи, чи нічого більше пани не бажають. Говорять вони дикою російською, незрозумілою Гуго, і він перепитує, на великий подив офіціанта. Віталій бачить злякану, закляклу ненависть і повагу в очах чоловіка, дуже подібного до Гуго, – ліплений масивний ніс, розвислі губи, неправдоподібно білий полиск шкіри. Вони схожі тільки якусь мить. Той, який стоїть перед Гуго, відчуває велику різницю. Гуго забалакує до нього спочатку на ідиш, відтак на івриті, й задоволено щось цвірить крізь зуби, проводжаючи в спину офіціанта, який ошпарено шмигає між столиків, сердито відпихаючи своїх товаришів. Поволі Гуго повертає гостре підборіддя, труснувши кругленьким рожевим волом, до притихлого дійства плямкаючих, запінених ротів і помічає за парканом чолов'ягу, який, обтираючи криваві соплі, намагається підвестися з землі, бруднячи долонями білосніжну іспанську кахлю. Штани в чолов'яги спущені, тому й титанічними видаються зусилля. Він дзюрить, розтягуючи зеленаві смуги мініатюрною картою одразу чотирьох країн. Гуго озивається вдруге, повторює, чіпляючи на широкий м'ясистий ніс важкі рогові окуляри: «Ваша свобода закінчується там, де починається свобода інших. Чи не правильно я кажу, пане Віталію?» Чолов'яга збараніло крутить головою, підтягує штани, плюється через паркан і кричить: «У нас нема панів… мать твою!» – Гуго утробно, глухо підхихикує.

У жовтих, як у ящірки, очах уміщується все місто, перекинувшись для Віталія з якогось далекого континенту, що падає до цих безмежних лунок зі своїми мостами, що в тугій чорній тіні крицевих поручнів ховають знеможені хвилі, розбиті об кавалки островів, із широкими вулицями, уквітчаними жмутами електричних іскор, нудотним духом анаші по під'їздах добротних домів; із по-чужинськи сиротливими маркетами з червоними вустами на всю рекламу, а під ними – соковитими молодими дівчатами з вибіленим волоссям і порожнім поглядом, готовими запропонувати півсвітові теплі груди; з піцеріями, роз'їденими оцтом, нічними клубами, оповитими тугими мацаками нудьги і розпусти; з національними інститутами, де гуляють протяги безконечності непочатого, з привидами спитих украй аспірантів; і з бібліотеками, що нічого вже не говорять за своєю давністю. Для нього відкриється чарівна потворність вулиць із хресними ходами, в цупких шизофренічних пальцях, що стискають потемнілі кипарисові ікони, де лики святих писано невідомими митцями, за того часу, коли князі гнали його народ за межі цього міста. І ті процесії пройдуть, скандуючи зовсім по-світськи, минуть відчинені навстіж борделі, що спорожніли від переситу; на нього глянуть блискучі глянцеві обкладинки все нових і нових конституцій. І, нарешті, він побачить самотню вулицю, де йому ходити довго; де його повинне все оте полюбити; де вічна потреба любити Бога переноситься на теплий шматок м'яса чи статок, надбаний ціною прокляття.

Отримавши підвищення, Віталій перебрався до просторого, під горіхове дерево, кабінету. Відтоді він ставав – з дня на день – ще більшим самітником. Іноді секретарка заставала його, всього позеленілого, коли він сидів, звісивши свої великі селянські руки, і розмовляв сам із собою. Відтоді вони мало бачилися з Гуго Лейбніцом. Попервах Віталій підняв йому платню, але Гуго відмовився, пославшись на невислугу, але новий головний конструктор вбачав у цьому боязкість, а то й страх перед заздрісними колегами. І віднедавна, щоб збити перші наслідки доброчинства на новому місці, щоб заглушити самотину, Віталій рештки незгаяного часу проводив у швидкісних трамваях. Йому забивало віддих, поверталися запахи, коли порожній вагон підносило, завертало на крутих поворотах, коли колеса шалено відбивали ритм, завищавши під металевим скелетом мосту, і він млів, радісно судомлячись занімілими м'язами на сидінні, кутаючись у синю млу, де за вікнами зводилися чорними грифелями квартали з облущеними, жовтими, як луска, вікнами. Там Віталій отримав нове п'ятикімнатне помешкання, але з сумом згадував полишений куточок у новобудові, де стіни з заходу червоно підсвічуються сонцем, вітер патрає зелені хмари, низько проганяючи їх над випеченими брунатними полями з копицями сіна, від яких тхне отрутохімікатами. Жив він схимником, щоб не сказати вбого. Шафа була для одягу, а заодно там зберігалися папери та книги; дві чашки, колись привезені з дому, і стільки ж надщерблених тарілок. Гроші він тримав під пожовклою газетою, в тій же таки шафі, і витрачав ощадливо, – кожного разу, дістаючи купюру, важко зітхав. Іноді я ловив його під вітриною шикарного борделю, де він, сходячи потом, бідолаха, переминався з ноги на ногу, щось бухтів про себе, а там, махнувши рукою, плентався додому, на півдорозі присоромлений своєю совістю, повторював незмінну фразу: «Вони повертаються!» Рука його твердо вимальовувала кожну деталь гелікоптера.

Якогось дня, – так завше трапляється з розповідями, коли вони підходять до логічного завершення або обридають гірше, ніж оскома в роті, – відчуваючи черговий напад хвороби, роззявивши рота, Віталій, більше нажаханий, брів людяного полудня центральною вулицею. Очі вертілися, мов дзиґи, мозок палав, кінцівки хололи. Він щось шукав навмання, чимдалі більше зігнутий непосильним тягарем років, відчуваючи, що це більше, ніж самотина, що це переважує хворобу. Він зупинявся, обіпершись серед товкотнечі, викликаючи в пам'яті зашмульгані картини минулого, де буцімто вловлював тихий шелест щастя; проте жах накочувався, відриваючи тоненькі жилки й перетинки. Уклякши біля кав'ярні «Старе Диво», де вовтузилася зачучверіла молодь, лементуючи й лаючись, і крики видавалися далекими погуками птахів, він напружував м'язи, щоб не впасти на розтоплений спекою першого місяця осені асфальт, захищаючись ліктем від павучих звуків. Упершись лобом об скло, він намагався побачити – невідомо чому – червоні дашки голубників; проте йому вдарило в голову жаскою хвилею, жахонуло снопом білих іскор. Він обвис шкіряним мішком, безпорадно сапаючи ніздрями й ротом гудрон повітря. Тут він згадав про «Чайник». Спочатку Віталій угледів світ немов крізь яскраве скло – чужий, далекий, але ясний. Думка про «Чайник» струсонула його, – предмети й речі перестали зливатися з людським потоком; блискучі, до солодкого, пакуночки зависли в повітрі, а за хвилину повернулися на місце. Молодь уже не верещала, а мирно гомоніла в затінку під «Старим Дивом». Він побачив свою розплилу тінь і, важко переставляючи ноги, мов налиті свинцем, тягнучи своє обважніле, мертве тіло підземним переходом, шморгаючи носом, здригаючись від їдкуватого щурячого духу, виповз біля Бессарабки. Повз нього прогопкав національний духовий оркестр, цим засвідчуючи гарантію стабільності, а за хвилину прогула зграя навіжених рожевощоких сектантів. За спиною, ліворуч, запахкали спалахами фотокамер іноземці. А Віталій, похитуючись, чомусь думав, що впродовж року, якщо не швидше, все оце полюбить Гуго; а Гуго у відповідь віддаватиме належну данину місту, те, чим Віталій просто-таки гребував. Але Гуго скромно віддасть те, що йому вже непотрібне, помалу з'їдаючи на майдані Незалежності в скляному ящику кулінарії налисника з сиром, запивши поспіхом розбавленою кефіром сметаною. І от центральна вулиця вилітає з-під його куценьких ніжок. На його байдужу до всього фізію натраплятимуть люди, старі з чогось спеціалісти, приймаючи за давнього знайомця, десь на місцевих, нікому не потрібних виставках анімалістів із шанобливими, по-жіночому капловухими режисерами-гомосексуалістами; на прокатах найновіших фільмів він сидітиме, підтиснувшись ледь не під відеопрожектор, але сторожкі очі знаходитимуть його й там. Десь за місяць його матимуть за свого, запрошуватимуть на шкалик коньяку, – не цікавлячись ні ім'ям, ні прізвищем, ні посадою. А він здебільше полюблятиме просиджувати довгі години в «Чайнику», завислому, мов пухир, над центральною площею, спиною до місцевого «біг-бена», до олив'яної ріки, до розмитого строкатого натовпу, що тече врізнобіч, журно якось поглядаючи на блискучі горби автомобілів під ударами дощу, наче на вихідців з іншого світу. Гуго стремить, непорушно уп'явши жовті очі ящірки, полуджені до мертвого білим світлом, крізь вікна й фіранки. І в тих зниклих у білій безвісті безбарвних очах Віталій не вгледить того звичного виразу, що блукає з вічною мукою, вишукує. Очі Гуго – як електронний апарат, налаштований заздалегідь на якусь точку. Погляд Гуго вбирає набагато більше, пропускаючи несуттєві для нього дрібниці. Гуго, муркочучи, говорить про доброчинність, прозоро, без натяку, але чемно, притискаючи по-білячому, або зовсім як жінка, до грудей руки, всіяні ластовинням. Гуго ніколи не образиться, тож його колеги позичають гроші або якісь дрібниці, не поспішаючи з поверненням. Гуго чемно схиляє голову, затріпотівши золотими віями, скидає руку, проводить коло, мовби щось хоче сказати – всі чекають на якесь слово, – але він загадково всміхається, за мить показуючи вже спину зеленого піджака. Коли він рухається коридором, видається, ніби пливе якась безтілесна істота; Віталію здається, що Гуго ледь не з побожним трепетом дослухається до густої тиші, перебитої лясканням глянсованих часописів. Складалося враження, а так воно й було, що говорив він тільки з Віталієм. До підвищення Віталія за посадою вони часто бачилися і вважалися за приятелів. Хоча це було не те й не інше. Хто є чиєю тінню, те знало кілька чоловік, котрі за природою своєю підслуховували під дверима їхні балачки й більше домислювали, ніж слухали. Хабарництво, що процвітало тут, спонукало до рішучих дій, тобто писалися анонімки, підслуховування зводилося до рангу набагато вищого, ніж власне підслуховування; чемні та мовчазні чоловічки в сірих лавсанових костюмах виявляли неабиякий хист у вивідуванні.

Усіх здивувало, коли Віталій підвищив платню. Наступного дня його вже викликали до установи, що займалася неблагонадійними громадянами або державними злочинцями. Він з годину тинявся під відеокамерами, що обмацували сірий монументальний дім із вічно темними вікнами, стовбичив з мокрою спиною перед важкими дверима і схаменувся аж тоді, як стрижений телесуватий молодик байдуже процідив крізь зуби: «Вам чого?» Той молодик і повів його коридорами, безлюдними, мов підземелля Середньовіччя, про які він колись читав. У кабінеті його привітно зустрів чоловік, який спочатку видавався незворушним, але як тільки відрекомендувався полковником Кравченком, ураз розбалакався. Говорив полковник чистою говіркою тих країв, звідки і Віталій. Кравченко розводився про риболовлю, про мисливство, здавалося, він забув, для чого покликав Віталія. Їм принесли по чашці духмяного чаю, і вони вже за хвилину вели теплу розмову про ті краї, звідки були родом. Виявилося, що Кравченко народився неподалік того містечка, де й Віталій. Полковник розводився про те, яка велетенська риба водилася в Шовгенисі. Так, він ще пам'ятає, діди навіть боялися запливати далеко на човнах, бо чого доброго проковтне якась тварина; який там Дніпро? Дніпро проти Шовгенихи – смердюча калюжа! А зараз, зараз там хіба що пічкурів ловити. От що значить, коли над людиною, над країною не висить важка титла закону. На цьому полковник Кравченко трохи помовчав, глибокодумно насупивши кошлаті брови. Зараз полковник дивився поперед себе, кудись у далину, так, що навіть герметизовані стіни кабінету не могли витримати його проникливого погляду. І от він заговорив: «Що ви думаєте про релігію? Як на мене, то мені обридло чекати буцімто на нашого месію. Мені осточортів вічний апокаліпсис, видається, що ми твердолобо уклякли на цьому, на неіснуючому єврейському Богові. Ми молимося загальному Богові. Хіба не так? У кожного народу повинен бути свій Бог. Щоправда, я згоден, що апокаліпсис починається у кожного в душі; лишень одне мене насторожує – чому одним прощає, а іншим ні. Чи мало на нас гріхів, на кожному? Релігія повинна бути радістю, а не чорною до безпросвітності тугою. Релігія повинна слугувати обраним, а то погляньте – професор філології, поет, художник, інженер. Вони віддаються згубним думкам, що протирічать месії, а по неділях відвідують церкву, вклякаючи перед дерев'яним бездушним ідолом. Тому я впевнений, що Бог повинен бути для кожного свій!». – Полковник багатозначно глянув на Віталія, відтак швидко підписав йому перепустку, потиснув міцно, по-чоловічому руку, висловивши надію, що вони колись-таки знову зустрінуться за інших обставин.

Вийшовши на вулицю, під лагідний вечір, Віталій враз зрозумів свою нікчемність, що змінилася обуренням, а відтак відчув себе ніяким, як тисячі громадян, котрі проходили повз нього. Він і тоді подумав про Гуго Лейбніца, наче той уособлював цю тиху болотяну бовтанку переколоченого юрмиська. Що його приваблювало в цьому непомітному чоловічку, про якого він так мало, зовсім нічого не знав?

Чи вбачав він якусь схрещеність і водночас роз'єднаність з усім світом? Радше його приваблювала незалежність, уміння жити на порожній для нього землі, поглинаючи, як своє, втягуючи, мов запах з тільки-но розпуклої квітки. І за мить Віталій чує, як з хрускотом сходить сонце, луснувши жаско вигорілою черепицею; як ріка, за стовписьком спотворених домів, розганяє загиджені хвилі. Він бачить зараз Гуго Лейбніца на тісній лавці в закиданому сміттям дворику; сміття – пластикові склянки, виделки, тарілки, купи недопалків – утворює груддя з роями мух, що ворушаться перед зором живим місивом. І там, за липким од патьоків пива, сечі, комашні столом, підставивши жовті порожні очі під нещадне тепло, сидів Гуго Лейбніц. Душачи в горлянці нудоту, що підіймалася і підступала від затягнутих жабуринням калюж, Віталій несподівано спитав Гуго напрочуд тихим, покірним, здавленим голосом, так, аж почув його здаля сам: «Я вас шукав, шановний… Що ви тут робите?..» – Жовті очі скинулися на нього, ковзнули вбік, уп'явшись у відхилену браму воріт Бессарабського ринку, де між пірамідами жовтогарячих динь, гумово-синіми тушами м'яса, що погойдувалися в синій пароті, серед червонопиких азіатів, де витав димок неспокою, далі виднілося ще одне проймище, що вихоплювало наполовину поруйновану будівлю. Це відштовхувало погляд назад, і якщо ви не губилися в метушні круглоголових азіатів, то знову спинялися біля зеленої брами, і якась сила приковувала до того клятого трикутника чорної тіні зелених воріт. І він зараз бачить Гуго Лейбніца на тісній лавці, у квадраті захаращеного двору. Він сидить проти сонця, втупивши дірки очей у його жовтий диск. Трохи оговтавшись, Віталій підступає до Гуго, але той верещить, зривається на куценькі ніжки і починає витанцьовувати, перестрибувати з калюжі в калюжу, бризкаючи повсібіч; він регоче утробним, далеким голосом, ляскаючи в долоні, викручується дзиґою, кривлячи рота, і біла піна летить крізь вигнуті зуби. А Гуго вже падає в калюжі гузном, сидить, по-ляльковому теліпаючи голівкою. От, нарешті, його погляд, здається, відшукав щось потрібне, з дитячим лопотінням він біжить до паркану, видирається на нього, лізе слизьким стовбуром кучерявої від омели осики. Гуго дзижчить, мов велика муха, розхитуючись на гілляччі, а люд, що снує між ятками, зупиняється і регоче. Одні аплодують, інші перешіптуються. Ось Гуго нарешті зривається й летить, розправляючи руки, кидаючи неправдоподібно велику, важку довгу тінь, що розпатрується, як тільки тіло потрапляє на прогнуті дроти, кинувши догори сині язики полум'я та клубки диму. Гуго бився у дротах, розкидаючи птахом крила. Відтак затих, повис донизу, головою до натовпу, солодко потягнув ніздрями повітря, хихикнув, смикнувся ще кілька разів, сипонувши попелом на голови людям. Віталій обтер, зовсім механічно, кіптяву з обличчя, намарне шукаючи якогось опертя, наразі ловлячи себе на тому, що думає про зовсім інше, протилежне: ми покидаємо берег свого, щоб відшукати справедливість у чужому; це десь на середині срібного віку; хто зріє рано, той відходить у непам'ять, ту, яку ми звемо дитинством; зелене літо підманить тебе, і нема нічого простішого; так усе повертає назад, усе назад, а не вперед, і хоч би як там гірко було, це важко назвати минулим… Посипала сіра мжичка. Напад хвороби не повторювався. Боліла голова. Радше від того, що він очікував на хворобу, на новий напад, а натомість його розламувало нез'ясовне питання. І ще з годину Віталій блукав серед понурих і радісних громадян, поглядаючи на коротенькі маніфестації з червоними прапорами, що булькали, мов те баговиння, під ногами Гуго в затіненому крихітному дворику. Маніфестанти вимахували кумачем, під пломенем шовку губилися їхні пласкі лиця; птахи чорними блискавками різали пустку неба, впавши з високості. «Вони повертаються», – повторював він. Як ото воно трапилося? Дивина… Бігав собі чоловік вулицями… Звіддалік чується гомін голосів. «Швидкої допомоги» немає з добру годину. Так балакають люди, випльовуючи насіння. Міліція з'явилася, і молодий рудоволосий лейтенант у захисному, кольору гакі, мундирі, отираючи щосекунди піт із низького чола, все махав рукою, мовляв, це не наша справа, на превеликий жаль, проте в цього чоловіка нема прописки, певне, треба звертатися до їхнього посольства або кудись іще. Коли прибули троє санітарів, двоє були в жовтих халатах, обіпершись, булькали кефіром у пластикових пакетах. Гуго, чи те, що від нього лишилося, – якісь жовто-червоні кавалки м'яса, – проносить третій, наймолодший, видко, тягнув нижню частину мар на коліщатках повз Віталія. Гуго підводить голову, чим викликає у юрби подібне до «оаах». Віталій бачить чорні дупла замість очей, кутиками вуст, опущеними зовсім по-блазенському, стікає брудна жовта рідина. Гуго напівлежить, викидаючи з розірваного зіркою рота згустки вибіленої крові, говорить: «Хрест. Це все хрест! Він надто тяжкий для людини… Він більше, ніж тягар…» – Голова падає, начебто хто вдарив навідліг. Віталій одводить погляд, чманіючи, бреде центральною вулицею, раз по раз збиваючись зі шляху, до свого нового помешкання на розі вулиць, де височіє консерваторія. По дорозі він майже грудьми зіткнувся з натовпом. Знову ті ж червоні прапори, завислі в безвір'ї. Два десятки горбатих дідів з позеленілими до моху обличчями, оточені охороною з хлопчаків, котрі, судячи з усього, знемогли від надмірного солодійництва. Вони попискували, намагаючись перекричати міський ґвалт: «Янкі – геть звідси!» На якусь мить Віталію видалося, що одне обличчя він десь бачив. Проте парило, стрижі краяли повітря над вилущеним асфальтом. Це його несподівано сповнило люттю й додало сили; але він, скоряючись досвіду, продовжував іти, думаючи, що на нього чекає велика світла кімната, де похрускують нові шпалери, лампа кидає рожевий клапоть заспокійливого світла на грубий, власноруч витесаний стіл, за яким так легко думати, викреслюючи черговий гелікоптер.

Коли він прочиняє кватирку, то тільки тут, у цьому місці, вперше за стільки років помічає, як росте трава, витягуючи свої пагони до сонця, викидає бруньки каштан. Це проймає його легенькою судомою, навіює щось далеке, несказанне й непережите. І вже за півгодини з вікна, широкого і світлого, він бачить злинялу пустку неба, заставлену жовтими коробками будівель. Він бачить натовп, що стікається до мармурового стовпа з архістратигом Михаїлом, поставленого кілька років тому біля фронтону головпоштамту. Він часом задається питанням, що аж намуляло півкулі мозку; якою б то він хотів бачити цю строкату юрбу? Від одного слова «юрба» з'являється гусяча шкіра. І коли він дивиться у вікно, до нього приходить думка; руйнуючи затишок, вона напливає, мабуть, звіддалік, – що ось так несподівано помирають лишень ті, які ніколи не йшли по життю, дотримуючись власних слів, що ними проголосили той шлях, поставивши його вище букви закону; він думає, що то є плата за облуду, за неспроможність втриматися за нитку власного розуму, плата за глум над навколишнім, над тим, що впустило до себе, прижилося в тобі; і чи спроможна людина торувати шлях, підтриманий дрібненькими думками, пославшись холодно на щось вище, як на підтримку. І Віталій побачив себе ніяким. Його пробиває гострим списом страх. Він бродить з кімнати в кімнату, переховує папери, потім палить і червоними од жару очима топить погляд у вогні, в чаду, спостерігаючи до млості, як кіптява пожирає те, котре промовляло до вічності. До нього враз доходить, що дійсно десь поряд животіє надія на повернення. Його кидає в піт, і впродовж кількох днів, вільних і порожніх, зір прикутий до однокрилого талісмана, що висить на стіні під Богородицею. Віталій думає про смерть і божевілля, про привидів і самотність.

Праця на новому місці не захоплює його; він здебільше клопочеться про підлеглих, що скаржаться на нестачу грошей та на дрібні побутові проблеми, вистоює в чергах по всіляких міністерствах, пише відозви, жертвує гроші на партії, на сирітські притулки без сиріт, а з товстопикими, нещасними од нудьги добродіями. А потім – тиша в його кабінетах, ляскання глянсованих часописів, сморід тричі перевареної кави, важкий сопух туші і притлумлених балачок. Страх уже натягував тоненьку паволоку. Він заборонив вмикати приймача, щоб люди не відволікалися. Та з'являється пані. Ця пані з'являється великою кометою. За чверть на сьому, коли чоловіки в сірих лавсанових піджачках розсували лікті, мляво добалакуючи вчорашні плітки, нюхаючи димок над горнятком з кавою, вона виставляла ногу, потім другу, й, так пританцьовуючи, просувала своє тіло стильним, під модерн, коридором. Наче бридячись, чи то гордуючи, піднімала злизане підборіддя, квадратне, густо присипане пудрою. Обличчя в неї розплиле, споловиненим місяцем, кутики очей по-псячому опущені, а зіньки вибалушені. Більше про неї нічого сказати, хіба що додати, що в неї був здоровий вигляд обличчя, а тіло товсте й драглисте. Вона курила сигарети «Житан», офіційно належала до соціал-марксистської партії і весь час натякала, що вона ніколи, ні в якому разі не співчувала комуністам. Що то за партія, навіть Віталій не знав. Жінку звали Лола, мала вона десь за сорок років.

Поводилась на початку тихо, проте неспокій заворохобився одразу по прибутті її на місце служби. А неспокій той був зовсім іншого ґатунку. Тільки-но вона усамітнювалась у кабінеті, відгородженому од усього чиновницького світу важкими кованими дверима, чоловіки в сірих костюмах, виструнчившись, піднімали голови і, мов якісь тварини, нюшили повітря; відтак під час обідньої перерви вони проповзали у відгалуження одного з численних коридорів і, мугикуючи під носа пісню, проходилися поодинці, а то й попарно під дверима секретного відділу, що ним і завідувала пані Лола. По цій порі двері у пані Лоли були навстіж прочинені. Вона розвалювалася у шкіряному кріслі, розправивши плечі, приспустивши бретельки на чорній, схожій на пеньюар сукні, виставивши прозоре мереживо комбінації. Чоловіки нюхали запах «Житану» і вільгого поту Лоли. Так упродовж тижня. Віталій наскочив на них несподівано, коли вони вишикувалися в довжелезну чергу. Він якось порожньо подивився на це дійство.

Не знати чого постовбичив з хвилину під зніяковіло запалу тишу серед своїх працівників, що пооберталися за звичаєм спинами. Хрипкий, прокурений голос товаришки Лоли вивів його із заціпеніння, – і він подався східцями геть, подалі, гнаний жаскою хвилею хіті до міста, що спливало в пароті, віддаляючи звуки його кроків як чужі. До нього доходить, радше вирушає, одлітає в один із днів, що длубатися в людських долях – справа намарна. Яка користь досліджувати вчинки, та ще міняти їх? Це однаково, що змусити рухатися манекени в супермаркеті, де сновигають тисячі отаких нещасних, гноблених мурах, вовтузяться під сонцем прожекторів долі, мовби та комашня на порепаній од спекоти гріха землі, бо хтось невидимий рухає, руйнує, зводить докупи, роз'єднує, щоб кожного завести в йому відведене кошарище. Це прийшло до нього у дні крицевої аскези, вичавлюючи гіркі сльози над світом його народу, виструнчуючи його сумління перед вибором – руйнувати або виборювати щось інше. Але пройде час, різоне крилом, – і невидимий перст зітре з його чола ось це, як першопричину всякого гріха людського, що він його всотає, загнавши в загату світла, звідки він вийшов, і він здобуватиме право, відоме в людському кодлі тільки йому.

Усі пам'ятають той день, коли в бюро з'явився Ліліпут. Він і насправді був ліліпутом, карликом із зморшкуватим, обтягнутим, мов пергаментним папером, жовтим неприємним обличчям; такі от падають навзнак на арені цирку під верещання дітвори, і від того злі, як ті оси. Всім клеркам забаглося подивитися на таке диво. Вони полишили свої теревені, мугичучи щось під ніс, шастали коридорами, як великі сірі мухи. Ліліпут, видавалося, не звертав на те уваги, але зеленів із виду, так, що губи дудкою червоніли, готові бризнути кров'ю, на ходу він робив розмірені рухи ручками, одвисле гузно, підтримане вилинялими зеленими вельветовими штанами, проробляло дивні рухи, мовби зовсім не належало тілу. Тулуб не рухався – миготіли самі куці ніжки і ручки в чорних рукавичках. Його безброве обличчя з плескатим чолом іноді поверталося на зачаєний писк, що його випускала дамочка, задивившись на нього надто протяжним поглядом, в якому можна вичитати що завгодно, але не розум. Ліліпут незворушно відвертав голову, тупотів далі, поважно трусячи одвислим гузном. Він стукав упевнено, вперто, якось навіть зло у двері до пані Лоли. Він зникав, а за годину ця дивна пара йшла коридором. Отоді з'являлося щось загрозливе в повітрі. Бюро втихало: хто втуплювався в чашку з кавою, хто в «Пентхауз» чи «Бурду» – ляскали в пружкій тиші сторінки, зрідка ненароком бабахкали підбори. Пані Лола зупинялася, по-бульдожому розтягувала посмішку, якимось зачудованим жестом вказувала на Віталія, – мовби й не на нього. Тоді, як водиться, з'явилися плітки. Подейкували, що Ліліпут справді працював клоуном. І Віталія зацікавив той чоловік. Це сталося трохи пізніше. Спочатку, як і всіх, його проймала цікавість: що то за чоловік, котрий так легко заходить до секретної кімнати. Щоправда, з'являвся Ліліпут рідко, тому й викликав пожвавлений рух серед службовців, але весь час, як жук, перебираючи ніжками, підбирався до кабінету пані Лоли. А за тиждень пані Лола почала викликати до себе молоденьких дівчат, буцімто на співбесіду. За тиждень дівчата розраховувалися. Це й дійняло Віталія, – він зателефонував до високого начальства, проте так і лишився без відповіді, а Ліліпут походжав по бюро, натягуючи рукавички, ні з ким не вітався, нахабно встромлюючи носа в паки пожовтілого паперу. Тоді Віталій занишпорив по всіляких установах, де лишилися ще давні знайомі доктора Шмулєвича. Намарне. Правда, старий чоботар, що зараз відкрив новеньку кав'ярню, добросердним шепітком попередив, щоб він, Віталій, облишив це діло, бо біди не уникне. Знову безтямна колотнеча вулицями з тисячами голів і рук. Дивлячись на буркотіння юрмиська, він розумів, що позбувся навіть фіктивного права називатися начальником. Він нипав по притихлому бюро, а товаришка Лола сиділа у своєму загерметизованому кабінеті, і її дух пролазив у всі шпарини. Десь ближче до вечора чоловіки в сірих костюмчиках джерґотали мухами, огинаючись біля дверей товаришки Лоли. Це бісило Віталія; він аж скипав, але від того тільки розливалася жовч. Скрушно він повертався до свого помешкання, і сюди, мов галюцинація, проникав хрипкий, низький баритон товаришки Лоли. Клерки лопотіли лавсановими штанцями. Вони слизькими щурами вилазили з кабінету, на ходу застібаючи матні, розкидаючи навсібіч винуваті посмішки. Іноді з дверей кабінету чулося віслюче ревище. Запрілий бідолага вилітав, мов корок, а за хвилину, потрушуючи тілесами, з'являлася товаришка Лола. Вона нічого не говорила. Вона важко ступала, витираючи піт із чола, проходила між столами, одвислими боками чіпляючи теки з паперами. Вона заохочувала вуркотливим голоском до роботи, сходячи п'янкими запахами, немов обіцяючи щось більше. Після таких от відвідин роботи не було. Клерки встромляли свої гостроносі писки в чисті аркуші паперу, тамуючи шалене гупотіння серця. Вибух обурення, розчарування, гіркоти завжди викликала з'ява Ліліпута. Він виринав у кінці коридору, а вже голови чиновників піднімалися хвилями. Він проходив повз перекошені злобою ревнощів обличчя клерків, нахабно війнувши жіночими парфумами, потрушуючи одвислим задом у незмінних потертих вельветових штанях. Бувало, він проробляв так ось губками: «чвик, чвик, чвик». Оте «чвик» розсердило Віталія. По обіді, не заставши товаришки Лоли, Ліліпут став нипати між столиками, виставивши губки, бризкаючи слиною навсібіч, продовжував оте своє «чвик… чвик… чвик…». Віталій якраз вичитував, по-доброму, якомусь новенькому кресляреві. Плювок – і оте чвик потрапило йому на рукав піджака. Тиша, туга і встояна, заколихалася, війнувши смородом. Віталій повернув лисіючу голову і якось гугняво вимовив: «Добродію, прошу вас залишити бюро!» – Ліліпут видав своє чергове «чвик». Тоді він ухопив карлика за шкірки, підняв, що той аж забовтав ногами, здіймаючи цілий листопад, – і поніс між рядами, під подивовано видовжені обличчя підлеглих. Він майже збіг сходами кілька маршів, із усього розмаху, смакуючи, засмалив носаком під гузно Ліліпута. Відтак він повернувся і, подивований, захолов на місці.

Купка клерків, мов та мурашва, обліпила здоровенне тіло товаришки Лоли і намагалася дотягти її до сходів. Товаришка Лола чіплялася куцими пальчиками за слизьку лаковану поверхню столиків, німо пручалася, певна своєї сили. Купка клерків, вереснувши, натужилася, зрушила товаришку Лолу, і вона гуркнула під тривалі оплески зі сходинок.

Після цього дійства він неждано відчув утому. Якусь хвилину дивився на збуджених підлеглих. Він начебто оглух, – чорні дірки ротів ворушилися, а там рожеві корінці язиків і білих гландів. Йому видалося, в слизькій пароті, що десь високо кричить жайворонок. Не досидівши повний день, подався додому. Вдома на нього чекало кілька грубих листів і телеграма. Він взяв до рук листи, мовби зважуючи, – телеграму занесло протягом під ліжко, і він дивився на червонястий аркуш, що лопотів, чіпляючись краями за розкидані книги, креслярські дошки, і цей лет рожевенького листочка виштовхував з нього масну думку, розірвану, завислу в буденності: ця легко запланована життям вистава розкривається, на його подив, досить довго, болюче і до обридлого непотрібно затягнуто, мов каракулі арабського письма… Листи від батька. Батько докладно описував якісь незрозумілі події, скаржачись на здоров'я, на голод, що давить провінцію. Він сповіщав, що в наступному році займе місце прокурора, і продовжував розлогим візерунчастим письмом добротно описувати події кільканадцяти років. Віталій втомлено кинув листи на стіл, гадаючи: як ото краще відповісти старому, щоб той не образився? Тоді він віником дістав телеграму. Це від Фішерів. Фішери сповіщали, що його, Віталія, батько помер. Віталій почув скреготіння жайворона, запахло волошками і мигдалем. Він важко сів на кріселко. Намагався уявити домівку. І нічого не приходило: роками він уявляв тихі вулички, тиша котрих перебивається гупанням антонівок, дзижчанням джмелів на бузкових квітах будяка; як стоїть на дзиґликах труна, завалена тугими айстрами; як її піднімають, покректуючи, мужики в куфайках, запихаючи в жовтий автобус-катафалк, а батько лежить, такий от нещасний, мов за життя. Він тримав це в голові, як кольорову фотокартку, бо це міцною линвою прив'язувало до дрібних, на перший погляд, подій. Вони, оті крихітні й неживі світлини його пам'яті, летіли у безодню, видлубану його ж таки співвітчизниками… А того дня він кинувся серед ночі на вокзал, – завмер, уражений жалом відчаю, бо мешкав зараз так далеко – зовсім в іншому місці, відстань дорівнює трьом відрізкам дороги додому. Час шугонув, відкрився жовтими осінніми вулицями, прошитими чужими звичаями куцих вересневих протягів із закапелків, звідти пахонуло, отруйно роздуваючи ніздрі смаженим салом, гіркотою олії, розпеченої на сковорідці; вітер рвав розвішану на балконах, солодом пропахлу білизну. Прілота розширювала його пори: вона тут зазвичай – обвисає грибками, наливає павутиння завтовшки з палець здорового чоловіка, скиглення дітей чується для вуха божевільним реготом. Ось він і майже підійшов; під косим свинцем дощу і рудими хмарами, де безсило билися вогні військових прожекторів, він чимчикував пішака, марно виставляючи руку, щоб зупинити таксі. Вітер роздував мітлами воду, – Віталій розпеченою горлянкою сапонув повітря, угледів скляну двоповерхову будівлю автовокзалу з темними вікнами і, не доходячи, розвернувся, підпертий у спину вітром, мацаючи очима змію дороги, подався, як у старі часи, навпрошки. Він побачив спалахи вогню над дахами; тамуючи страх перед нападом, слухаючи верещання людей по освітлених жовтих келійках квартир, крутив думку: що може обертати людську мисль, коли людина не тільки не хоче думати, а й жити? Він розвівав у собі рештки тепла. Дощ чесав прибрану, вифарбувану зупинку – давню й знайому, до різоти в очах. Кінець осені. Кінець плачу, кінець усьому; кінець осені, – повторює він порепаними губами, за звичкою оглядає, катований неясним передчуттям, темний горб дому. Так воно і є, так і лишилося, – чорні обгорілі вікна на третьому поверсі, мертві сліпи вікон, вибиті дітворою, де бігають злякано вічка запалених цигарок; він бачить, як захланність мандрує поверхами, розгойдуючи просмерділе, обвисле на перилах ганчір'я, сопух самотини лоскоче поодиноким людям, що сховалися від дощу, незайману пам'ять, відкидаючи далеко роки й події; нічний жах для них заодно й розвага, котрої позбутися – виглипнути з мертвих нутрощів стосорокаквартирного дому на розцяцьковані рекламами вулиці. Ніщо тут не змінилося. Він охоплює зором, як відбитки на воді, полишені ударом крила птиці, і встигає подумати, що тут однаково моляться що на лик Спасителя, що на Ангела, на листівки, придбані за дріб'язок у німих мандрівних спекулянтів. Звичаї довго не міняються, впродовж довгих років костеніють. І мужчини такі ж низькорослі, з квадратними підборіддями, посіченими синіми рубцями; вони косолапі; низько посаджені очі ще зберігають гуртові походи до вікон жіночої лазні; вицвілі обличчя від фабричного чаду чи тюремного ув'язнення зберігають такий вираз, що наразі вони готові за одне необережне слово розпатрати фінкою пузо. Зараз вони вдягаються виключно в дорогі спортивні костюми, однакові чорні шкіряні куртки. Міліція, перед тим як замкнути кайдани на руках, поштиво попереджає, складаючи візит до чергового «вождя», – владу щедро частують. Мужчини, так, як і в далекому минулому, чинять у пекучому серпні розбірки в сирому затінку Голосіївського лісу, з'їжджаючись у строго призначене місце на вольво і мерседесах. А на той час їхні жінки, коханки і сестри щиро вклякають перед іконами, запалюючи лампадки. Їхні доньки розквітають рано – з утомленими очима, зодягнені в чорні лосини, уміло зманюють до ліжка не тільки іноземців. Батьки ретельно збирають нікому не потрібний посаг, запихають до престижних вузів, сватають за найбагатших юнаків з того, іншого, незрозумілого для них світу. Проте тут із пам'яті в пам'ять передається далекий поклик, запах землі, розораної плугом. Порятувавшись від донецьких копалень, міліцейської кулі або свого конкурента, зістарівшись, вони оповідатимуть онукам про дивний, незрозумілий край їхніх предків… І Віталій згадує, що люд тут, у цих місцинах, лягає пізніше, нічого не страшиться, бо цей клапоть міста незалежний і перебуває під охороною. Віталій бабрається, шукає порятунку десь на глибині власного сумління, механічно розхилитуючи страх, але вмить потямлює, що все це вже не його: оця мокра від дощу бруківка вулиць, теплі вікна, де ворушаться затишок і статок, – страх відходить, як і любов. Принаймні він так гадає, відшукавши у жменях попелу ще одне виправдання. У грудях сухо, обличчя мокре від дощу; він піднімає його до чорних виразок свого недавнього минулого: місто, я більше не пам'ятатиму твоїх співаків; ніколи більше не плутатиму імена твоїх жінок; лабіринти таємниць не торкнуться моєї душі і не поведуть… Тут він затинається, бо чужі думки виліплюються, набирають живих обрисів, пливуть з іржею минулого. Він бачить тіні тих, кого невільно бачити: вони проходять, полишаючи дивні лагідні спогади без смаку, гіркоти, солодкого спочинку; розтікаються струмочками під натиском усепоглинаючого, жорстокого спалаху розуму, котрому Віталій пробує скоритися. Хтось торкнувся його плеча. Він довго не повертає голови, знаючи наперед, що то загублена поночі людина, – осклілий погляд, голова напівповоротом ловить клубки випарів над черепичними дахами. Дотик повторюється. М'який, здавалося, зігрітий цим осіннім теплом, вирваний із цього світу напівпривидів. І він розвернувся, хапаючи порожнє жерло мокрої траси, що хлипала попід бордюрами бурунами, обцяткована використаними серветками, цигарковими пачками, презервативами. Зносилося донизу. Скло його очей світить на дівчину під розквацяною булькатими рибами парасолькою. Вона стояла на плямі кинутого світла від реклами, бризкаючи переляком синіх очей, з розширеними темними зіницями. Вона підводить ще раз руку, говорить бадьорим, проте зламаним голосом: «Вам недобре?..» – «Так, як коли повертаються в минуле… Це якщо хтось помирає, відходить, відкривши безодню, – що боротьба зі злом – намарне, пусте діло… але ми забуваємо». – Судома перехоплює його горлянку. «Але ж є віра…» – «Так… Знаючи про останній прихисток, про всепрощення, нам ще більше хочеться робити навпаки…» – Груди його здіймаються; дівчина бере його під лікоть, – мов наостанку, він чує нудотний запах дорогих парфумів, слухає, як вона вже спокійно, переконуючись, що це не божевільний, туркотить до нього, виводить на пагорб. Памороки насуваються, давлять на лоба. Долітають кинуті слова: «Вам справді недобре… Вам треба допомогти. Де ви мешкаєте?» – Віталій ялозить чорним небом, – річка під крутим місяцем, зовсім біла, олив'яно тремтить, ловлячи відкритою горлянкою гирла воду з неба. Дощ перебрався на той бік. Вітер, підхоплюючи опале листя, рветься зі сходу – дужий, пружкий на зиму, свіжо лоскоче ніздрі, обдимає дівчині плаща. Йому чимшвидше хочеться втекти від неї, бо вона поглиблює його самотину. Він ковтає, вибиваючи побабілим язиком із затерплого підборіддя скупі згустки слини. Запитав, котра година, помітивши по короткій миті, як ворушаться її вологі червоні губи, а злипле пасмо б'ється об чоло. Його знудило. Зігнутий, обвисаючи на руках дівчини, він добирається до зупинки, тицяючись розчепіреною долонею об рекламний плакат. Упав на облиплу листям лавку, хряснувши карком. Дахи гули під ударами крапель… Рвані хмари… Череп його різонуло тупим… Упала протяжна, запала надовго скруха… І він побачив блимання люмінесцентного світла. Люд лежав покотом на ослизлих голубих кахлях; скільки їх числом, порахувати тяжко, – здиблені в натузі горби, перегнуті хребти, підняті руки; деякі громадилися на дерев'яних настилах ногами до дверей – кованих, з кавалками облущеної фарби, – утопивши пласкі гостроносі обличчя на широкі вікна, що відсвічували, сиплячи пуками сріблястий порох затінку на пустирище, де, проїдаючи несуттєвість світанку, сталевим мороком мерехтіли безсмертники, туди аж, до дуги, іграшково перекинутої через глинище мосту, обіпертої, видавалося, об небо. Вони лежали, одні наче зупинені в нестримному бігу, стиснувши до синього кулаки, увігнавши в долоні ребристі нігті; інші, зірвані з лету, розкидані підбитими птахами із заламаними крилами; решта почивала дряблям, тримаючись одного бурта, як та велика грудка підтопленого снігу. І перший, тішачись нечуваним щастям, зачувши відплив звіриного болю в грудях, розганяючи рештки пропалої пітьми, побачив крізь сиві гриви туману, розкиданого по улоговинах, там, за яром, як рве мідними язиками безпритульність передранкового неба малинова зоря, – він, доктор Шмулєвич. Біла стіна, проточена струмочками вологи, блимнула, ковзнула перед ним, видобувши зовсім легко, – Санька готує на народини яблучного пирога, і він пригадав – збайдужіло якось, наче він зовсім не Шмулєвич. Щось відволодило його, випорожнило, зробило легкими плечі, пахвину. За вікнами вітер розхитував тополі. Шмулєвич повернувся на спину, встав і вийшов у двері. У коридорі пригадав, що забув зняти капці, тож поспішав, аби не зустріти медичну обслугу та швидше потрапити на автобус. На порозі він зупинився, бо в кущах вогненного барбарису побачив сторожа, який сидів на лавці, витягнувши зігнуті ревматизмом ноги, взуті в биті валянки. Сторож задер вилицювате, побите чорними цятками обличчя, налите кров'ю і самогоном, обвіяне духом домашньої кухні, з домішкою кислого жіночого духу. Голова сторожа завертілася, кумедно засмикалася на волячій, з надутими синіми жилами шиї, шапка з'їхала на потилицю. Шмулєвич, хилитаючись на порозі, крізь квадрат дверного отвору подивився, як сторож перехрестився; як злітаються, клубочучись зграями, птахи над оцинкованими дашками прямокутної будівлі. Шмулєвич ступив за поріг, розсіяно ловлячи крик сторожа, відчув, що калюжі на вулиці ще заховують літнє тепло. Барвисті квартали, в золотистому обводі невидимі вікна будівлі зараз ліпилися до тінистих, сучкуватих акацій. Осінь збирала всіх натомлених до зграї, стягуючи в лет різногомінке птаство; осінь ще не зайняла акацій з порепаною лускою кори, що аж Шмулєвичу захотілося попестити дерева рукою. Квартали лягали по ліву руч, – перед ним вибагрянілі ліси, готові увібрати колір тління. І Шмулєвич дивиться крізь ртуть порання на зупинку, що тулиться до дуплястої морелі. Він може по пам'яті розповісти, яка дошка одірвана або перекошена; скільки афіш клеїлося з того, лівого боку; чому на нижніх поверхах світло заходить до кімнат тільки в полудень, – сонце-бо ховається за будою зупинки; а відтак, десь о дванадцятій, біжить бурштиновий потічок підлогою, лякаючи тарганів, вихоплюючи перевернуті склянки, стільці, вихоплює із запізнілої ночі жужма одягу і пари міцно стулених тіл. Він зловив себе на тому, що колись про таке ось не випадало думати. Смакуючи мимохіть пригадану годину, він вирішив, що воно таки на краще. Підкотив автобус. Зовсім не до зупинки, а так, трохи осторонь, начебто чекаючи на нього, Шмулєвича; водій, схований за темним непробивним склом, відкрив двері невидимою рукою. Вскакуючи до салону, Шмулєвич встиг побачити, як котяться моріжком червоні тугі яблука, розсипані сторожем. Автобус рушив, як тільки доктор упав на сидіння, міцно пригвинчене збоку, таким от робом лишаючи салон вільним. Два сидіння були ззаду, – автобус легко йшов до мосту. Шмулєвич було подивувався, але потім вирішив, що дорогу перекрили. Він спробував затулити очі, проте в автобусі запала темрява. Тоді він визирнув у вікно, спостерігаючи одноманітне миготіння кварталів, яскраві пасмуги котрих заворожили; а як під'їхали до мосту, – небагато лишилося, – почув задуху, мов хто прикрутив вентилі у газових плитах. Шмулєвич шарпонувся, подався наперед, по ходу автобуса, несподівано побачив себе посеред лежачих мужиків, перед облущеною тумбочкою, де стояла карафка, повна води, склянка з іржавим вихололим чаєм: він простягнув руку, але склянка впала, зачепила карафку, і вода срібно заструмувала зачовганою підлогою; перед його зором, бризкаючи соком, котилися червоні яблука, а тіло його, з повислими плітями рук, пальцями чіплялося за вижовклий спориш; він рвонувся чимдуж – забачив жінку, молоду і гарну, що йшла, б'ючи гадюками волосся по вилитих, пружких од засмаги плечах. Жінка бігла схилом, тримаючи в руках сукно, летіла до озера. Шмулєвич звівся і побіг навздогін, вгадуючи в цьому нестримному бігу щось далеке. Він чимдуж кинувся з кручі до озера, але перед ним запало чорне провалля, а поузбіч, всього рукою подати – берестовий гайок. Він шаснув туди; пройшовся стежкою і потрапив не до озера – озеро далеко, ліниво розкинулося рваними берегами в папороті, – а Шмулєвич вискочив до залізничного насипу з товченими черепашками, де побачив самотню постать людини, яка дерлася крутим схилом, мандруючи попід стіною сірого вапняку під навислими високовольтними дротами, шпакувато припадаючи на ліву ногу: небо рвалося дощем. Шмулєвич відсахнувся, подався, розвернувся крутієм, занишпорив у пошуках лісосмуги та стежки; туга хвиля спокою накотила, проводячи лісовими прогалинами, і він, розгрібши гілля, з тоненькими свіжими листочками, вийшов на луг, порослий, вкритий товстим шаром водянистих жовтих квітів, трипалих, із замкнутими коробочками, й оболоки позолоти виснули над ними, низько сповзаючи до озера. Попервах Шмулєвич хотів зазирнути в оту манливу, розбризкану бірюзою далечінь, але нестерпний біль у грудях, що доймав його останнім часом, повернувся, наче відганяючи подалі од цього місця. Знову, зовсім поряд виріс залізничний насип з тремтячими на вітрі бадилинами диких, справжніх польових квітів, і той чоловік ішов кволо, накульгуючи, давлячи чоботом нетривкий лід, полудивши зграю брудних, заляпаних багнюкою голубів; зупинившись, переламав навпіл хлібину, – зірвався звуками, луснувши, мов у порожній діжі, низький полудень, і електричка зайшлася диким вереском, прошила осиротіле повітря, хуркнула на повороті, сипонувши синіми іскрами, розтягнувши тисячі розмазаних швидкістю людських облич. Родик, одмахуючись від чогось, підвів голову, – над ними гули дроти, а Шмулєвич хотів вигукнути щось, але тіло легшало, тремка млість розросталася чорною виразкою на грудях. Перед ним латками впали поля з червоними голівками маку, з вибитими кущами пшениці; зелені луки із соковитою травою лежали мокрою латкою проти неба, що втягувало золотисту стежку, а позаду гарячим асфальтом дихало шосе. Тут він подумав: коли це він приїхав? Аж тоді Шмулєвичу заманулося розплющити очі. Сходило сонце. Велике і червоне. Обірваними полотнищами полів, квадратиками будинків, зміями доріг, круглими скельцями ставків пролягала довга, руда, пряма, мов стріла, тінь. Тріснули в небі останні зірки. Потягли, вистрілюючи іскристо, хвости комети. Шмулєвич з'їжився від болю, зносячись вище над своїм тілом, відліплюючись із неймовірною потугою, бо прицвяшилося до просяклих кров'ю мар у крематорії, неподалік од двох санітарів, що гризли бутерброди, булькаючи кефіром у пластикових пляшках. Шмулєвич захарчав, висолопивши набік стягнутого у рурку фіолетового язика, вибльовуючи згустки вибіленої крові, змусивши санітарів обвернутися, хмикнути і підтягти мари ближче до печі. Хто його знає, може, спрацював інстинкт: чого доброго, втече, а хазяйнувати слід. А Шмулєвич зігнувся, дриґонув коліньми, тримаючи душу в тілі… я встаю з важких, захованих від людей водоймищ, звиваючись, втягуючи за собою вивітрілий дух сім'я; і ось я полишений на волю вітрам, капшукоподібним моїм товаришам, котрі ніжаться у смердотних закапелках, стрілою розтинаю відстань між кам'яницями, щоб не потрапити на очі Вогненному; проте сьогодні мій день, радість сухо витає, торохкочучи шибками, цими березневими вулицями, огинаючись під моїми мацаками, мовби та дівка; я гугочу, проколюючи простір білими ударами над збіговиськом стрижених висловухих мавп, які вирахували на задрипаних папірцях незбагненне, те, що навіть мені невідоме… Але радість моя уривається… Вогненні спалахи… Язики холодного вогню над дахами… Це Він… Вогненний, могутній, скрипучий, величний. Його око налапує мене над чорними жерлами димарів крематорію, гонить цвинтарем, над слизькими, засипаними снігом могильними плитами, – повертаю, знявши маскарад хитрих духів, що куняють у кинутих жужмом вінках… Шмулєвич знімається вище, – і ось ми летимо над темним, запустілим громаддям Андріївської церкви, шпилі котрої горять у ночі, розкидаючи павуками пасма снігу; пролітаємо над руїнами Лаври, дослухаючись до стогону святих і пророків; ми спускаємося, обтікаємо статую Володимира, розвернутого спиною до присадкуватих кам'яниць, із вирізаними чорними нитками вулиць, де переливається мертве світло ліхтарів, кав'ярень, борделів, моргів, навчальних закладів; ликом до смолистих вод ріки, що захлинається, б'ючись об зазубрини берегів з новітніми кварталами, де суховії опадають, промчавши з одного кінця в інший, і проти течії чорних людських потоків, що задихаються од власних жаских подихів, виходимо на червоний, у серпанку Поділ, заполосканий оливом березня, людськими помиями, – душа, яка колись звалася доктором Шмулєвичем, засинає, обгорнута теплом на дахах Академії. Буркнувши, відпускаю його до часу, щоб поглянув на здіяне, створене перед злетом у вічність, у тиху прохолоду чистилища… І душа Шмулєвича тихою темною плямкою повзе по схилах, тріщить, вибирає напрямок – куди він? – вони й після найлютішої смерті, урвавши самочинно життя, роковані непослухом, ці людські створіння: тріпочуть знеможено душі… Родик накульгує порепаним бетоном перону, обминаючи зеленкуваті, з пробитим шифером навіси, дивуючись незмінності всього, чого торкався зір, – вузького перону, дволінійних колій, закиданих сміттям, картинко-подібної коробки залізничного вокзалу. Він обходить опасистих, занурених у складки викоханого сала, з розквацяними помадою губами, запінених лушпинням соняшникового насіння, у яскравих китайських пухових куртках, злих спросоння, недолюблених, рано зів'ялих молодиць, чий погляд сторожко перебігає з його подертої куфайки на забиті печеними пиріжками плетені кошики; проте він не зважає на зизоокі погляди – йде за спинами амебоподібних дівчат з області, мов підстрелених, затягнутих у сині вузькі джинси, вибілене волосся яких ворушиться під жорсткими подувами березневого вітру, а скляний, прозорий і розпачливий погляд невтомно, збайдужіло і нудьгуюче лапає мужиків, які вискакують з убиральні – через колію, – поправляючи на ходу матню на штанях, вистрибують на перон, позирнувши на довгі дівочі ноги, війнувши на них сопухом хлорки, сечі, димом дешевих цигарок «Прима». Родик проходить, лякнувши прогірклим, до кислого, запахом минулої зими, легко і світло тримаючи в голові чотири довгі місяці скаженої самотини, ще трохи роздратований необжитою тривогою, але він віддався п'янкій силі всеохопленості, що наповнює його благодушністю, спокоєм; він передчуває наближення тотального і невідворотного вивільнення. І по хвилині вдихає запах свіжих соснових стружок, що летять із чорного дупла дверей. Двоє тілистих мужиків тешуть дошки на труни, перемацуючи пальцями шерехувату поверхню, викреслюючи олівцем лишок. Вони перемовляються, кожен зайнятий своїм, водночас підтягуючи язиком однаково налиплу до губ цигарку, їх добре видно за кілька сот метрів у чистому весняному повітрі. Сосновий дух підхоплюється свіжим, тугим, холодним вітром і дратує людей на пероні. Родик з неприхованою відразою минає поглядом берестовий гайок, підлизаний червоним роздвоєним хвостом житлового масиву. Видається, що він поруч, от лиш простягни руку. Аби не бачити юрми на пероні. Сиза пара з прочинених кватирок струмує між голим гіллям – підривається вітром. Робиться чисто. Тоді Родик згадує хижу серед чорного груддя полів, ледь притрушених снігом, де вітер збирається морозом, і, тільки захлюпотить розбавлене, зблякле світло ночі, а постріл криги піднімає зграї дрібного гайвороння, – товариство рудих щурів, що зголодніло вкрай, тріснувши обкусаними вусами, підкрадається до лежака з прогнилої соломи, щоб бодай гризонути, полизькати рожевеньким, загостреним язичком теплої свіжої крові. Чотири місяці самотини, що проїли безколірністю його істоту, відкотилися повесні, спухиривши тіло білими вошами. І зараз він думав про неї, дивлячись на зависле сонце, на ніжні брижі, – вона таки прийшла, та самотина, якось непомітно, рівно, як смерть, зваливши на плечі відчай усього світу, розпушивши душу білими вошами, розпатравши укусами губи. Родик смакує, підставляючи обличчя під березневий вітер, – коли прийде визволення. І свіжий вітер, запах сечі з хлоркою від облузаних стін туалету наповнюють мрією, колишуть груденята дівчат, насувають брови на вигорілі очі зжованим молодицям. Думка його чіпляється до маленької білої воші: ось вона розлущує шкіру, вистромлює писочок, подібний до поросячого, ослизла, немічна, перебирає лапками, видряпавшись до половини – затихає; нарешті, вона вилазить, гублячи в тілі таємницю, тягне решту липких лапок пористою шкірою – безобидна, але наганяє жах. Він думає про вошу поштиво, заходячи до вагона електрички. Електротяг рушив, розхитуючись на поворотах вагонами, збиваючи докупи пасажирів; він опинився в порожньому вагоні, напівтемному, і видавалося, що летить він срібними полями з розкиданими по них озерами. Родик, пускаючи вільно думку, думав про одне й те ж, наближаючи годину вивільнення. Коли електричка пройшла половину шляху, до вагона зайшло довгоноге створіння в чорних, з високими халявами чоботях, у норковій шубі. Він з приємністю згадав минуле, зараз неправдоподібно далеке, в тому світі, що зійшов білими вошами… І ось вони живуть у подихах, зачаклованих напівживих руках; струмують міріадами в потічках бурштинових напоїв; бризкають удаваною радістю з очей, що вас невтомно промацують; вони, ці вошки, як вселенська всеохопність, вкрадаються, свердлячи, пробуркуючи сіру рідину мозку, подразнюють зародки невідомих думок, піднімають шумовинням кров: вони всюдисутні тільки серед розвалених, мов коров'ячі туші, чоловічків, капшучки животиків яких наповнені вщерть салом, вчорашнім гумосом; вони розлазяться, поважні, з виглядом виконаного обов'язку, під розлогі вивіски, розвіявши випари разом з личинками – безстатеві істоти, ворушаться у брунатному затінку своїх кімнаток, дбайливо переставляючи пляшечки, коробочки, дають лад усілякому непотрібному причандаллю; обмацують своїх невірних дружин і доньок під рожевим світлом абажурів; вони задоволені, бо вивільнилися, щоб на зиму, в невидимих порухах схололих світів набиратися нових личинок. Родик проїздить першу, безлюдну зупинку, поруйновану, з косяками написів, і білий світ з озерами назавжди лишається позаду, опадає, мов шматок пересохлої глини; він із втіхою згадує, готуючись до наступної зупинки, кресонувши по пам'яті наостанок: та жінка так і не навчилася літати. Проте це навіть не байдуже. Електричка з шипінням проходить уздовж стіни вічнозеленого, до отруйного, соснового бору, а дівчина, закинувши ногу на ногу, дрімає у плямах миготливого світла, пустивши кров під бліду шкіру. Родик розуміє, що його дорога скоро скінчиться. Повітря розсипається золотими іскрами. Сонце поволі добирається до свого місця. Він дихає легко, раз по раз, наче задихається. Дівчина виходить. Родик уже знає, що скоро воно пройде. Всеохопність не призводить до трагедії. Електричка лускотить, летить прямо, чимдуж набирає швидкість, пролітає під кістяками мосту, розкидаючи вагоном кострубаті тіні, що враз м'якшають, випхавши вагони на залиті золотом сонця, голі від снігу поля. Світ зі своїм жахом дерев'яних пострахів відлетів від нього, – він із зачарованим подивом спостерігав горбату метушню люду; він виходить, без зусиль розтинає юрмище, пірнає у солодкий до трупного сморід підземного переходу. Крокує навмання, викручується од простягнутих рук, що тицяють кольорові пачечки і глянсовані часописи. Вільгість, сморід затягує його до червоного склепіння метрополітену; вдихнувши настояний запах поту, розігрітих кабелів, що смолить знеможені легені тисячам пішоходів – захмелілим, закоханим, знедоленим. Його це тішить, бо воно не більше від іграшки, оте людське життя, кинуте на поверхню, порушене вітрами пороків, чадом революцій. Він крокує залою, втягуючи смердоту, пограючи куточками вуст, вигинаючи з гидливістю нижню губу. Там, нагорі, тане сніг, тисячі ротів жадібно ковтають розріджене повітря, запиваючи гіркою кавою. Всеохопність стає дійством, гуготить подібно до шаманського бубна. Він скоряється їй, ступає на чорний язик ескалатора, що виносить його під оперезаний крицевими жилами скляний купол; крізь скло Родик зачаровано дивиться, як жовто підтоплює сонце сніг на дахах. Брили, гуркочучи, летять, бухкаючи в калюжі. Асфальт масно блищить, торкочуть мокрі голуби. Підхоплений цим дійством, він виходить за межу, чаруючись кольоровими рекламами, жінками, які поспішають, – усіма без розбору, – бо несподівано відчуває себе їхнім власником. На очі потрапляє обшарпана, змокла реклама-оголошення. Він читає її уважно, проймаючись силою всеохопності, котра стягує до нього тихий морок спокою прохідних дворів, кімнат, заплетених павутинням відчаю, зради, любові; він читає оголошення, розтягуючи мить несподіваної свободи, що приносить успіх. Щоки його паленіють, м'язи випружнюються, і він мандрує призабутими місцями, поштиво тримаючи білих вошок у своїй пам'яті. Ось вони, носії його безумства, самотини, – вони порозсідалися під скупим сонцем, чекаючи на квітень, збляклі, змарнілі од безсоння, од сварливих дружин, од жаднючих своїх коханок; черева їхні не вміщають, не встигають перетравлювати вкинуті до шлунка омари й антрекоти. Вічні запори, геморой од сидячої роботи, червоний нервозний висип від думки про загиблого нещодавно конкурента. Родик без огиди, – це давно досліджене, побачене, що охололо в глупій самотині, зріло довгих чотири місяці, – так мало було треба: щоб укоськати пережите довгими роками. Проте він не думає й зараз про втрачені роки, дні, тижні. Скоряючись всеохоплюючій силі, він чує тремтіння талісмана на грудях; він топче кирзяками мокрий сніг, тримаючи білу зірочку в голові, що мерехтить щохвилини; проходить під арками прохідних дворів, слухає цямротіння крапель об підвіконня старих добротних домів; він милується лапатими фікусами – все це його, він знає напевне.

Його виносить на широкий таріль майдану, що вже умліває від тепла, розкидавши широкі пасмуги тіней. Тоді Родик, керуючись тим же таки почуттям, звертає до підземного переходу, підхоплений духотою жіночих парфумів, чимчикує під завивання саксофона біля коробочок підвальних кав'ярень, де молочно смикаються людські постаті; виходить, ковзаючись на слизьких східцях, вже за кілька хвилин прямує повз фонтани, обліплені патлатими гіпі і стриженими панками, фотографами з пухкенькими, розпусними, вивітрілими на морозі пиками, промовистими у вічній спокусі знання всього рухомого, де фронтон головпошти, мов переламаний у бурю пароплав, перебиває засмічені шкарлупинням повсякденності каламутні хвилі кварталів; велика всеохопність проводить його під затеклими калюжами, присадкуватими лавками, з налиплими до них продавцями брошурок, розпатраних за зиму тисячами пальців, книжок «Протоколів сіонських мудреців» або «Як облаштувати Росію»; під синіми ялинками, що намарне ховають опуклість дзеркальних вітрин, де, піддаючись криці враз злагіднілого, крізь хмари, проміння, розтоплюються підчеплені догори важкі китиці винограду, заморожені пірамідальні гірки слив, акуратні купки суниць; червоні гори шинки, круглота ковбас під сонцем набирає злодійкуватої форми; через тонку стіну, на карлюкуватому гілляччі японської сакури, на висушених кущах жасмину висить найтонша жіноча білизна; у мороці вітрин мигочуть ноги в коротеньких спідничках; репкуваті чоловічки в малинових костюмах, незграбно розправивши плечі, байдуже стріляють порожніми очицями на жіноцтво, що бовтається між перевдягальнею та розвішеним одягом. Олив'яні їхні обличчя змусили Родика всміхнутися. Йому все це відомо; навіть більше, – ось пролягає

найдавніша вулиця, відпихаючи праворуч крихітні кав'яреньки з прочиненими дверима, втиснуті у вузьколобі будиночки.

Він зупиняється, – на зупинці, що примостилася на витоці Софійської вулиці, розірваної кількома прохідними дворами, – дід у зачовганому, постьобаному акуратними латочками пальті п'є з коричневого крутобокого слоїка валер'янку. Нудотно крутить ніздрі. Родик закидає голову, гублячись у крутосхилі вулиці, подумки проходить дахами: там вітер замітає, шарудить торішнім листям, опускається донизу, піддуває широкі плисові спідниці, заплутує між ногами сукні жінкам, приспаним віянкою олив'яного березня, і у них, жінок, з подивом зриваються брови, чорні, підведені тушшю, – одяг-бо Родика, пошматований псами, просмердів; вулиця вигнулася крутим коліном за незграбну цегляну будівлю із силікатної цегли, де ресторан, назва котрого мінялася разів зо три упродовж року, і губила в крутому повороті сіре око майданчика з фонтанами, з фотографіями, з магазинами, що втрачали лоск, подібно до повій перед сільською красунею; гнучись підковою, вона ділилася на дві вулиці, наприкінці урізаних синьою дугою неба, гублячись угорі, посеред привидів лінькуватих перехожих, що виходили на бліді плями березневого світла, злипаючись, скорені первісним інстинктом, у горбаті, кольору сирого м'яса стада, котрі по хвилині очманіло зачмихають, вискочивши зі своїх благеньких прихистків, нервово задихнуться, сьорбнувши слизоту встояного повітря, зігрітого креозотними випарами підземок, з вищанням металевих червів електротягів, що пролітають під надутим вологою покровом землі, де протрухлявіли мільйони кісток і хилитаються наїжачені людською безглуздістю хмародряпи, а вітер тут захлинається на виразках пагорбів – люди висипають, начебто од чогось рятуючись, зловісно і втішено приморені минулим днем, що нарешті пережитий, – ялозять позападалими очима небо, яке ще порпається лапами туману в шпаринах; вони, за давньою звичкою, глипають на небо, проте нічого не бачать: сьогодні, завтра, упродовж цього безмежного часу вони, коли у високості зиркне сонце, забудуть глянути вгору; і він подумав: як мало людині дано знати; а дорога лежить під сонцем, закидана густими тінями крамничок, і Родик торує разом з людьми свій шлях, обминаючи небезпечні – на їхню думку – місця. Вулиця, сіпнувшись коліном, розсипавши бабусь із пістрявими пакунками, блоками імпортних цигарок, торговок із кошиками пиріжків, печених «по-домашньому», розгрібаючи рогами тролейбусів необрізане гілля акацій, засипана букетами електричних іскор, і перед тим як знятися до Софії, розливається бурштиновим світлом по крихітних кав'яреньках, де прочинені навстіж двері, в трикутнику тіней димує тільки-но зварена кава, а стіни розмальовані нахабними пиками котів; звідти, злякавшись олив'яного світла, виходять пити каву з цигаркою, блиснувши втомленими до чорноти під очима, з просвітленими лицями дівчата, тягнучи футляри скрипок, незграбно і заодно граційно відпружуючись тілом під вільним одягом. Вони готові зірватися з місця і бігти, а так – п'ють каву, втупивши очі у ще не розталий пухкий сніг: колись вони викликали у нього побожний дріж, особливо ранньої осені їхні прозорі постаті навіювали щемку радість від світу, коли шумить літня злива і вони, намоклі, випинають груденята, що просвічують, випнувшись затверділими од збудження сосками крізь тоненькі чоловічі сорочки. То було колись. Він на цьому закінчиться, переверне в собі світ, зупинить його на тому – який він є, який буде. Він буде відкривати разом з усіма давно знайомий галас у коробках маркетів, шикарних борделів, де пишнотілі, з голеними лобками дівчата, скаржачись на інфляцію, млітимуть од надміру жіночої спокуси.

А зараз він зупиниться на відрозі, залишивши позаду найбільшу вулицю в світі, вулицю, не подібну на всі, де не один упав, роздерши посинілі губи з криком глухого відчаю, пустивши змарнілий дух летіти над швидкісними трамваями, хуркаючими автомобілями, що сиротливо вимальовуються проти гранітних монументів; дух пірне у вільгість підземних переходів, вбираючи наостанок чад дешевих повій, сухотних сутенерів, студентів із блукаючими поглядами шизофреніків – відголосок давно минулої революції. Родик присяде на лавку, зупинившись лишень на мить. Одразу, впершись поглядом крізь щітку кущів, на золотій плямі, струмуючи парою, розкинувшись горілиць, лежить чоловік. Він лежить на голому од снігу асфальті, б'ючись, мов заляпана кривавою юшкою рибина; він ворушить ротом, викидаючи шматки неправдоподібно червоного харкотиння, що зі свистом вилітає крізь дірку в горлянці. Сонце гріє йому голову. За головою обрізаною тінню уривалася площа, виструнчуючись у древню, ошатну вулицю, без тіней і звуків. Десяток стихлих базікал пороззявлювали роти і проходили, загинаючи вузьке коло своєї полудневої прогулянки, провалюючись у сизе мерехтіння авітамінозу, минали людину, яка в передостанній спробі, хляпаючи зябрами рани, торкаючи головою бордюр, чіплялася за життя. Вони втішено, мовчки, трохи крадькома пасли одне одного очима, як у шкодливих школярів. Одні вирішували: який кравець шив костюм; інші, прохопившись необачним словом, – визначали, з чого зуби: рандолі чи золота. Чоловік лежав, відкинувши тінь, ногами до пам'ятника гетьману і до кованих, вічно зачинених воріт Софії. Тінь поволі зсувалася; відтак зробилася крихітною. Синява неба жовкла від бань. Небом пролетів літак. Великий білий лайнер із сигнальними знаками на широкому розкиді крил. Люди тупо проводжали поглядами лайнер, що поволі дряпав небо, заходячи в хмари, луснувши рожевими вогнями на крилах. Родик, потішено ловлячи білі брижі на калюжах, скоряючись радше іншому закону, ніж страх смерті, що хлюпотів у головах причмелених запахом крові громадян, – закрокував, переступаючи схололі зіркоподібні потічки крові, ховаючи упріле тіло в тінь двоповерхових будинків, де повзав павучий спокій. Пласкі дашки чорною попоною затуляли небо. Останній крок потамував, відтяв голоси. Люди опали торішнім листям. Родик зупинився біля затишного готелю з розкішною вивіскою, де під латину було написано: «Бюро косметичних послуг. Масаж. Солярії». Трохи нижче, від руки, на клапті паперу додавалося, що потрібні працівники, які знаються на малярстві. Про себе Родик додав, що тут, напевне, треба знатися на чомусь більшому. Місто вже не володіло ним. Вони прямували однією дорогою. Від передчуття успіху в нього похололи кінцівки, запаморочилося у голові. І Родик піднімався східцями, встеленими пухнастими килимами, важко долаючи кожну сходинку, повз вибалушені від його нахабства очі охоронців у зелених піджаках. Він минав скляну стіну, зовсім прозору, де в затишку, в інтимі довгоногі дівчата в коротких спідницях, розкинувшись розімліло за столиками, ретельно пережовують червоні, пересипані кригою і вершками суниці, скляно гріючи очима пухких, товстенних добродіїв у затертих костюмчиках нетутешнього виробництва; він піднімається ліфтом, внюхуючись у нудотну задуху, і визирає на майданчик із готичним вікном. У вікні він бачить панянку, ту, яку ніколи не сплутає. її шию облягає білий комірець, вилиці виступають, а голівка трохи відхилена; вона ласує морозивом, видлубуючи з жовтогарячої купки дрібненькі кульки, вкидає до рота, допомагає рожевим язичком, ворушить соковитими губами, затуляючи фарбованими віями бузковий трем порожніх очей. І він повторює: вони нарешті зустрілися. Погляди їхні зустрічаються, крізь товкотнечу тлуму, уп'явшись, схрещуються. Постоявши хвилину, Родик штовхає двері кабінету, звідки летить тріск телефонних дзвінків.

«Любити державу?! Країну?! Хай тобі абищо… Як можна любити порожнє місце? Дивний ти чоловік. Зроду таких затятих не бачив. Ти пробуєш захистити торгашів, що перетворили на лайно все, що можна. Я, старий, не приховую, що мої предки колись були торгашиками. Це не наше. Наша справа – воювати і сіяти. А решта нехай згине. Торгують нехай підлі й нікчемні! Ха! У цьому житті не так багато запитань, які ми собі задаємо. Спробуй запитати, чому чоловік і жінка наразі стали такими близькими, і ти втратиш таємницю крові. Кров і м'ясо, кістки і глина. Вони не можуть зріднитися. Ми поскидали своїх богів, а стали молитися дерев'яному нікчемиську. Наша кров розрідилася, стала водичкою. Ми втратили таємницю крові. Історія не повторюється, голубе, так запевняють нас заглищені мудреці. Але ж людські вчинки подібні, як двійко шимпанзе. Мова? Яка мова?! Хіба не однаково, якою мовою заговорить один мавпій до іншого?!» – Полковник задріботів ніжками, гикнув: «Ха! Обтрушений квіт нації!» – крутнув за соска дівулю, аж та вереснула і впала навзнак. Віталій, заколисаний бірюзовим блискотінням води у басейні, спромігся видавити одну фразу: «Ваша система – це тулуб без голови». На що полковник розважливо, вуркотливим голосом відмовив: «Глянь, он принц чистої крові, що не змішана впродовж століть, так він ближче до наших, ніж ти до свого єврейського Бога!» Фіолетовий тілистий негр, теліпаючи яйцями і прутнем, походжав серед голих дівчат, що вервечкою порозсідалися біля басейну, бовтаючи у воді ногами. Він несподівано вхопив за білу руку дівчину, мерехтнувши проти очей рожевою долонею; дівчина з радісним криком кинулась бігти, вигинаючи гарну спину, трусячи сідницями, а потім із розпачливим зойком, зляканим до тваринячого, впала горілиць. Негр оглушив її дубцем і, хриплячи, накинувся на непритомну. Тіла завовтузилися на мокрих кахлях. Дівка швидко очуняла і забилася білим тілом під чорним. Вона бралася дрібненькими краплинами поту, закидала довгі ноги, сплітаючи ступні за шиєю негра, а полковник думав свою думу, мугикаючи щось собі під ніс, косуючи зором на Віталія. Віталія несподівано запросили на полювання. Разом з дружиною. Тією жінкою, яка врятувала його від чергового нападу хвороби, затягнувши до будинку, де він колись мешкав; очунявши, він побачив її очі, наче підсвічені золотим вогником свічки. Він дивився на закіптюжені вікна, на обгорілі корінці книжок його юності. Після зливи лагідний вітер зашелестів облущеною фарбою, розпатрав обгорілі сторінки; смугаста оса вдарилася об шибку, пролетіла маленькою кометою; дівчина зойкнула, тут у ньому пробуркалося те, що вологою смертю шматувало стільки років його нутрощі. Воно прорвалося, спочатку м'яке, як той вітер. Із ним такого не траплялося давно. Бувало, пройде дівчина з облущеними губами, ось, вигнувши стан, показує крутість сідниці висока брюнетка. Що він може зробити, віддаючися спокусі, коли навіть у метро, доторкнувшись випадково до його прутня, рука викликала відчуття відрази, наполовину притлумлене хіттю. Але від того віддавало холодом могили. І єдиною жінкою, котру він узяв на підлозі, встеленій великими пухнастими рушниками, плутаючись у її білизні, єдиною жінкою стала незнайомка, яка збудила і підняла в ньому любов. Олену впродовж десятка років він так і не зміг запам'ятати, як тих швидкоплинних повій, проте той день вкарбувався, як востаннє: її кучеряве волосся над чолом, трохи задовга шия; вона стояла в одних черевиках, похитуючись, підставляючи груди під теплий вітер, і коли оса вдарилася їй у м'язистий живіт, вона зойкнула, швидко розчавила комаху гострим каблуком, широкими від цікавості і ляку очима дивлячись, як вигинається смугаста половина тулуба.