Розділ «Шрами на скалі Роман»

– Логіка фактів, – захистився я банальною фразою.

– Ми могли б переконатися, чи ваша логіка логічна, якби зважилися розмотати назад стрічку.

– Можемо спробувати…

– Але для цього треба вивести на кін ще двох персонажів, яких ви уникаєте: Коцка і Ванду – обов'язок і любов. А може, й більше. Ви ж так легковажно залишили Косинюка на поталу Шпатькові.

– Як? Хіба забули інцидент у буфеті театру?

– Це теж – ефект. А насправді ви дозволили Шпатькові знищити Косинюка.

– Вам усюди хочеться бачити «хеппі енд».

– Зовсім ні… Франка я пошкодувала, та й то тільки відстрочила неминучу трагедію… У цьому ж випадку нікого не шкодую, але хочу, щоб усе відбулося по правді. Почекаймо із самогубством, подумаймо, чи міг його вчинити Косинюк після Коцкового подвигу й Вандиного кохання. А може, критичної хвилини в пам'яті Косинюка зринув не останній вірш з Франкової ліричної драми, а перший: «По довгім важкім отупінні знов тріскає хвиля пісень»?

– То покличмо на сцену свідків його життя, і хай вони самі вирішать долю нашого героя.

– Так буде принаймні об'єктивно.

Біля самого підніжжя урицьких скал на трикутну галявину, обмиту двома струмками, що нижче зливалися у Вороновий потік, вийшло на розвидні троє: актор Карл Адвентович, який міг би зіграти роль Адама Коцка, розглянувся довкола, ніби вибирав собі місце на сцені; Іван Косинюк покірно став над устям двох потічків – із скрипковим футляром в опущеній руці, байдужий до всього; Ванда Патковська вбігла на галявину – задихана, стривожена.

«Іване! – скрикнула. – Ти тут!.. А мені сказали… Ми йшли з Карлом з репетиції й біля Народного дому побачили наших… колишніх наших друзів, вони зібралися їхати сюди, до Урича, і Яцків сказав мені… Він був дуже стурбований, порадив, щоб я пішла за тобою, догнала… О Боже!»

«Вандо, Вандо… – Косинюк докірливо похитав головою. – А де ти була дотепер, що робила, коли я стояв самотньо зі скрипкою біля фігури Яна з Дуклі, випрошуючи в перехожих мідяки? Де були вони, наші колишні друзі, і ти, Карле? Ви з Карлом граєте у виставі драми Леоніда Андреева «Життя людини», забувши, що цей спектакль давно вже йде – не на сценічному помості в Новому театрі, а на міському бруку, й слова андрєєвського Невідомого «людина пройде всі сцени життя від низу до верху й від верху до низу» стосуються передовсім мене, якого ти колись називала світлом очей своїх…»

«Хіба я винна, що те світло так безнадійно померкло? Ти ж сам прогнав мене, зневажив, заборонив навіть дивитися у твій бік, я не зуміла спинити тебе, коли ти, опустивши руки, почав сковзати у прірву. Але ти отямився й вернувся до своїх. Усі прийдуть сюди нині…»

«Їм дякуй, – кивнув головою Косинюк на чоловіка й жінку, що наближалися з лісової просіки до потоку, – це вони звели нас, щоб ми зіграли перед ними частку свого життя».

«Я їх не знаю. Хто вони?»

«Люди з майбутнього, які хочуть узнати те, про що дізнатись неможливо. Їх цікавить життя людини, тільки не символічної, як в Андреева, а цілком конкретної, ім'я якій Іван Косинюк. І від того, як ми зіграємо, залежатиме пам'ять про мене».

«Містика… Скажи мені, що сталося з тобою після того, як убили Коцка і ти мене покинув? Що за отруйне зілля проросло в душі твоїй, що ти мене мусив покинути? Адже кохав…»

«Безнадія, Вандо… Тіло Адама лежало в каплиці анатомічного інституту поблизу Личакова, і я від нього не відходив. Я нічого тоді не бачив, тільки зчорнілу цятку посередині високого чола мого друга, крізь яку пройшла злочинна куля, щоб убити мозок, призначений для порятунку нашого народу. Я вірив у це, і цієї віри раптом не стало, її вбили револьверною кулею».

Ми з Адріаною глянули на Адвентовича, якого вибрали на роль Коцка, й чекали його слова. Карлові ми вірили: був це актор режисерської школи Тадеуша Павліковського, він мав уже за собою знамениту роль Гамлета, був переконаним соціалістом, котрого двічі запроторювали в тюрму – за участь у першотравневій маніфестації на Ринку й за промову біля пам'ятника Міцкевичу, в якій він закликав відкрити український театр у Львові; брав участь у визволенні в'язнів з Бригідок; створив робітничий театр, де грали «Ткачів» Гауптмана; дружив, зрештою, з Авмросієм Бучмою й Адамом Коцком. Карл мав право зіграти цю роль.