Розділ «Четвертий вимір»

Небагато минуло часу відтоді, як я востаннє бачив Миколу Івановича, проте ледве впізнав старого. Дуже змарнів, зсутулився, висох, а шкіра на обличчі хоч і не надто поморщилась – стала восково-жовтою. Зате мав Гулак молоді й виразні очі, що свідчило про його добру пам'ять і міцне моральне здоров'я.

Я викликав тоді в своїй пам'яті його образ двадцятилітньої давності, коли мені ще доводилося працювати мусульманським законовчителем у Тифліському кадетському корпусі, а він щодня в точно визначену годину квапився дрібним кроком угору по Головінському проспекті вранці і вниз – після обіду. Бував я кілька разів на його лекціях з питань точних наук у «Тифліському гуртку». Мене весь час вражали його замкнутість і обережність, адже ми, молоді, знали про його минуле і пошепки – з повагою й захопленням – перемовлялися між собою, поглядаючи в його бік. І раптом – саме тоді, коли найбалакучіші сміливці заховалися в мушлі мовчання, – Гулак виступив, скажу вам, з відверто революційною лекцією про Шота Руставелі.

Бувають отакі несподіванки. У людини два вуха і один рот – два рази слухай, а один раз говори. Але в найслушнішу пору Гулак довго вичікував свого часу для виступу. А відтоді пера вже не відкладав.

Мене, звісно, більше приваблює той бік його діяльності, який стосується моєї національної культури. Баглося, щоб такий ерудит, як Гулак, узявся за дослідження азербайджанської літератури – тюркську мову і фарсі знав досконало. Нам, як повітря, треба слова російськомовного вченого!

Я можу розповісти, до яких парадоксів доходило, коли наших великих поетів виносили на європейський кон чужинецькі дослідники, котрим явно бракувало сумлінності й порядності Гулака. Ну, хоча б…

Нам важко тепер, наприкінці дев'ятнадцятого століття, уявити, що на його початку західний світ майже нічого не знав про Нізамі. Іноді надто довго відбувається інкубація великої слави… Гете! Гете, звісно, знав. І сказав своє слово. Отож про нього… На початку нашого століття австрійський вчений Йозеф фон Гаммер у книзі «Історія перського красного письменства», захоплений екзотикою, міфологією, фольклором Сходу, поставив Нізамі в таємниче семизір'я персомовних поетів – бо ж сім небес, сім подвигів, сім красунь! – і нікого більше не назвав, крім Фірдоусі, Румі, Сааді, Хафіза, Джамі, Анкарі, чим викликав здивування старого Гете. Узявши від Гаммера тему для свого «Західно-східного дивану», великий поет вигукнув: «Чому вони, перси, так себе обмежують, адже, крім цих семи, я знаю багато поетів, кращих за мене!» А він і не здогадувався, що сакраментальну сімку вигадав для Європи не перс, а австрійський барон!

Або наш знаменитий поет, учитель Ахундова, Мірза Шафі Вазех ось у який спосіб став відомий Європі. Німецький письменник і перекладач Фрідріх Боденштедт у сорокових роках приїжджає на Кавказ, знайомиться у Гянджі з Вазехом, забирає в нього його поезії і видає їх 1851 року в Німеччині під назвою «Пісні Мірзи Шафі» у своєму перекладі і під своїм прізвищем – на зразок гетевського «Дивану». Пісні Вазеха перекладаються з німецької всіма європейськими мовами, слава Боденштедта гримить на весь світ, а ім'я Мірзи Шафі вважається вигаданим… Тепер Вазех повернений Азербайджанові, приклав до цього свою шляхетну руку Лев Толстой, але ж міг і загубитися – оригіналів у архіві Вазеха не знайдено.

Тому я хочу підкреслити сумлінність Гулака-вченого. У нас кажуть: перш ніж купити дім, знайди сусіда. Гулак знав, що після виходу у відставку перейде жити в Гянджу, і як людина найвищою мірою порядна, усвідомлював: краще заснути голодним, ніж прокинутися боржником. Він ще до свого переїзду друкує в газеті «Кавказ» статті «Пісня про Едигея» і «Про народну поезію тюркських народів», а в Гянджі поринає з головою в дослідження азербайджанської літератури. 1887 року присилає на моє ім'я примірник журналу «Русская старина» із своєю статтею «А. Берже як орієнталіст».

Го-го! У думбул будь-хто вдарить, та не кожен на ньому заграє. Знають у нас про десять томів «Актів Кавказької археографічної комісії», виданих Берже, його праці з перської історії, а про «Збірник пісень закавказьких поетів тюрксько-азербайджанською мовою», який Берже видав у Лейпцигу 1869 року, ми й поняття не мали. І ось Гулак мовить про цю книгу всій Росії!

Я назву лише одне ім'я, яке відкрив нам Берже і, звісно, Гулак.

Закінчивши відділ східної словесності Петербурзького університету, Адольф Петрович Берже попросив у Миколи І височайшого дозволу поїхати в Єгипет, Аравію, Персію. А цар відправляє його на Кавказ у розпорядження Воронцова. Тут він змушений був витрачати час на азіатсько-європейських балах у намісництві, витанцьовував польку, кадриль і лезгинку, але займався й наукою. Потаємно їде в Карабах – нашу азербайджанську «консерваторію» – за піснями і випадково, в кишлаку Мараліан над Араксом, натрапляє на слід легендарної поетеси Ашик Пері, яка шістнадцятилітньою уперше виступила в поетичних змаганнях, а померла двадцятилітньою 1833 року, перемігши найзнакомитіших поетів і ашугів, уславивши високі ідеали лицарства, честі й кохання.

Повертаючи нам славну поетесу, Гулак печалиться: «О, якби ми могли дати таким самородкам, як Ашик Пері, належну поживу й розвиток, який могутній важіль дістали б для піднесення інтелектуального і морального рівня наших мусульманських співвітчизників!»

Можете собі уявити, як після цієї статті я зрадів Миколі Івановичу, коли він з'явився в моїй редакції, – як рідному батькові!

Я взяв у нього папери – це був чималий згорток. Глянув на першу сторінку – і мене зразу осіяла редакторська ідея… На лівих половинах сторінок Гулак записав чітким, каліграфічним почерком текст поеми Фізулі в'яззю, а на правих – переклад. Отак і дамо на шпальтах газети, – вирішив я, – з номера в номер.

Почав читати російський текст – зразу впала в очі кострубатість поетичної фрази (порівняно з Фізулі, звичайно), кожен бейт перекладався чотирма рядками… Я відразу зробив скидку – це ж перша спроба дати російському читачеві шедевр Фізулі! Проте спитав:

– Ви згодні… на мою допомогу?

– Згоден, – беззастережно погодився Гулак. – До того ж прошу вас стати співавтором перекладу. Ми з Сашком…

Я маю на увазі двоюрідного брата Олександра Навроцького… чули про нього? Так от ми з ним виявилися безсилими перед Фізулі. Я знав наперед, що буде важко, але бажання познайомити слов'ян з поетом, який став творцем азербайджанської літературної мови, перемогло. Кожен народ має свого ага[34], і про них повинен знати світ. Надійде час, і Схід прийме, як своїх, Пушкіна й Шевченка. Отже, я зробив підрядник, а Навроцький, який колись разом зі мною перекладав «Витязя» українською мовою, спробував і тут сил. Знаю, переклад дуже недосконалий…

Я заспокоїв Миколу Івановича: будемо, мовляв, працювати – добре, що є над чим. Спитав його, чи він хоче стати членом редакції газети «Кяшкуль». Гулак охоче погодився. Мене навіть здивувала його поступливість. Я приглянувся до старого: знову впала у вічі неміч Миколи Івановича. Він квапився щось іще зробити.

Забіжу трохи вперед: поки я опрацьовував поему, минуло чимало часу, і ми встигли тільки почати публікацію – у кількох номерах. А потім газету закрили…