Розділ «Природа Новела»

Мовчки й майже скоро йшли вгору стрімкою дорогою.

Навколо її уст лежала риса завзятої рішучості, повіки були спущені. Їх довгі темні вії чудово відбивали від білих як сніг лиць.

– Незабаром зайде сонце за гори, – перервав він зворушено тишину і швидким рухом прогорнув із чола волосся набік. Йому стало гаряче.

– Як я йшла сюди в ліс, била третя. Йдемо добрих дві години, і в місті може бути п'ята.

Кажучи се майже дрожачими губами, витягла зі свого шовкового пояса малий годинник, стала й дуже уважно дивилася на нього.

– А! В тебе дзиґарок? Золотий. Покажи-но мені!

Притулився до неї близенько. Обоє дивилися з натугою на малу золоту річ.

– Се ходить, якби мало душу, – сказав. – Які то розумні люди на світі, що можуть таке зробити… Боже, Боже… Ти, певно, багачка, коли в тебе такий дзиґарок. Варе[163] твій дєдьо[164] великий пан? Хто ти?

Вона знову усміхнулася.

– Ти не знаєш, хто я?

– Ні.

– Але ж ти мене видів… нагадай собі!

– Я тебе ніколи не видів!

– Нагадай собі.

– Але ж кажу тобі!

– Но… як ти привів свого гарного коня на подвір'я до адвоката… й силував його, аби стояв тихо… то я вийшла… Пригадуєш собі?

Він подумав хвильку.

– Не знаю… – сказав протяжно й зачудовано, – але я тебе не видів… хтось був вийшов… не знаю… але то був хтось у чорній сукні… твого лиця не нагадую собі.

Вона відвернула від нього очі й усміхнулася.

– Коли не знаєш, хто я, то й се байдуже; я тебе виділа часто, дуже часто!