Розділ «Природа Новела»

– Ти знов смієшся з мене!

– Ні.

– То хто ж ти?

– Що се тебе обходить? А втім, – додала раптом з меланхолійним усміхом, – я така, що не має щастя… знаєш… у деяких речах.

– Багачка й не має щастя? – сказав недовірливо й засміявся. – Дивися, може, його відвернув хто від тебе, воно буває… Але ти молода… – сказав далі і приступився до неї ще ближче і при тому не хотячи доторкнувся крисами свого капелюха до її волосся на чолі.

Вона поглянула на нього, і в тій хвилі гаряче полум'я облило її лице.

– Правда… я молода… А скільки ж років тобі?

– До Дмитра буде двадцять і шість. Я…

Нагло він остановився і ввесь запалів. Блискучими очима вони задивилися одне на одного.

– Ти! – промовив нараз дрижачим голосом.

– Що таке? – відповіла ледве чутно; вона була спустила очі.

– Ти красна, – сказав зміненим, беззвучним тоном.

Легка дрож пройняла її постать.

Вона знов підвела очі. Його лице побіліло, мов із нього сплила остання краплина крові, і на ньому значно було сліди найглибшого зворушення. З очей, бачилося, сипали іскри.

Силуваний усміх показався на її устах і завмер. Вона не могла видержати його погляду. Її нагло охопило досі зовсім чуже їй чувство… і сльози показалися в очах. Вона відступилася від нього далеко, на самий край пропасті, і сказала швидко:

– Ходім далі!

І вони йшли далі в ліс, де ставало все тихіше та тихіше; хіба що крізь ту тишину продирався голос джурчачого потоку. Швидко йшла вона краєм пропасті, нагинаючись легко попід смерекові галуззя, що звисали понад дорогою, коли він, зворушений, питав:

– Отже, тобі подобається тут, у лісі?

– Подобається.

– Чому? Тут же нічого не видно.