Розділ «Природа Новела»

– Куди ти йдеш? – запитався і зрівнявся з нею.

– У ліс.

Зиркнула на нього збоку, отворила губи, аби ще щось сказати, та замовкла, й ледве замітний усміх осяяв її сумне лице. Він оглядав її хвильку полохо, а потому знову став по-свому дивитись навперед себе, напівсумно і напівзадумчиво, та й запитався:

– Ти з долини, з міста?

– Аякже.

– Там багато красних домів, але й багато людей. Місто велике. У нас, у селі, лиш панотець сидить у великім домі; нам їх непотрібно.

– Чому не мешкати й вам у великих домах? – спитала.

– Чого? Або ми пани? Тоті, там, у долині, пани!

– Оце місто в долині дуже мале, – запримітила вона, повчаючи, – є сто раз іще більші міста.

Він засвистав із дива, захитав оглядно головою.

– Пані!

– Не кажи мені «пані»; я не віддана.

– У тебе нема пана?

Вона похитала головою, тимчасом як її великі очі дивилися поважно на його губи.

– Таж можеш узяти собі пана з міста, їх там, як трутнів. Візьми собі урядника![160]

Вона знов похитала головою, тимчасом як замітний усміх промайнув по її устах.

– Ні? Певне, як ти його не послухаєш або скажеш таке, чого він не любить, то він і тебе може замкнути на сорок вісім годин. Вони се добре розуміють, оті пани! Я власне йду від них.

І, не чекаючи на відповідь, він обуреним тоном оповів їй свою пригоду.

Вона ввесь час дивилась на нього уважно. Коли перестав оповідати й через хвильку ще й закляв «панів» у долині, вона потиху засміялася.

– Чого ти смієшся? Тут цілком не до сміху!