Розділ «Природа Новела»

– Треба тобі розуміти справу, чоловіче, – сказала поважно.

– Або я вдурів, чи наївся їдовитих грибів? Борше там-тоті в долині! – відповів.

– Ані тоті в долині, ані тоті вверху. Але ти їх не порозумів. Твої гадки – серце, їх гадки – голова. Вони думають по закону й докажуть тобі на волосок, що ти не мав права рубати тої смереки, хоч ліс такий великий. У тебе воно, бачиш, інакше. Все треба радитися голови.

Він сплюнув далеко крізь зуби.

– Чорт би їх ухопив! Вони всі крутарі, всі тоті голодні сурдутовці! Таж Бог сотворив ліс для всіх людей; се вони не можуть заперечити та й не переконають мене, най собі будуть і сто раз панами і вміють писати й читати. Що мене найшло нещастя, що мене ймили, га, сьому винна тільки нещаслива година, коли я втяв смереку!

– Нема ніяких щасливих чи нещасливих годин, – сказала.

– Ого! – заперечив.

– Вір мені. Якби-сь був учився, не говорив би-сь такої дурниці!

Його очі блиснули.

– Ти гадаєш, що як уміти читати й писати, то вже вхопилося Бога за ноги? Є ще й святі… Я не кажу нічо, тоті люди, що вчаться, розумні, то правда; але вони й злі!

– Іноді воно так; але не гадай собі, що темнота робить ліпшими.

– Що я знаю? – сказав. – Яким кого Бог сотворив, такий він є, яка в кого доля, так і живеться, а як вийде чоловікові час, то вмирає. Най я буду розумний, як хочу, а як Бог схоче, то таки мушу вмерти!

– Певне; на те нема ради.

– А видиш? Коли ж вони, розумні, такі добрі, то чому ж ти не береш собі якого за пана?

Поглянув на неї злорадно.

– Се що інше. Се щось таке, чого я можу хотіти або не хотіти. Мені не подобається цілком ні один. Я велика багачка! Я всіх маю в руках.

– Саме так, як я дівчата в селі, – виговорив гордо й більше мовби сам до себе. – І я багач: наші люди кажуть: «найбільший багач». Усі дівчата гинуть за мною.

Вона засміялася.

Він гнівно наморщив чоло.

– Чого ти все смієшся?