Розділ «Природа Новела»

Він раптом почав іти зовсім помалу.

– Ти так красно говориш по-нашому, – почав оп'ять.

– Я те саме, що ти, і я також русинка. Чекай трохи; я втомлена. Як іду заборзо, то серце в мене б'ється засильно, й поперед очі миготять тисячі іскор.

Притиснула обидві руки до висків.

Він став перед нею. Хвильку дивились одне на одного; бачилось, немовби в очах обох заблисло раптом полум'я і злучилося в вогонь.

Обоє спустили очі.

Вона оглянулася полохо: чи се та сама сторона, котру вона так добре знала?

Авжеж. Та сама темно-зелена пропасть, та сама скалиста гора онде праворуч, поросла рівними, як свічки, смереками, а посеред них ніжні білі берези; з моху виростали буйні папороті й сям-там стрункі дзвінки… Тихо, одностайно шумів ліс.

Тінистий холод охопив її тіло. Якийсь птах закричав поблизу; вона здригнулася тривожно.

– Ти боїшся? – запитав змішано.

– Тільки сьогодні. Зрештою ніколи.

– То ти тут щоднини? А чого ж ти сьогодні боїшся?

– Не знаю… Чуюся менше на самоті, коли я в лісі сама-одна.

– Чому воно так?

– Не знаю…. не знаю… по правді…

– Що ти тут робиш?

– Нічого. Я приходжу сюди лиш так. Правда, іноді малюю смереки… Звичайно прислухаюся, як шумить ліс. Він шумить, як море, лише далеко слабше. Ти не знаєш, як море шумить… Я й сама того не чула, та знаю, як воно шумить… а, чуй?

Обоє слухали, здержуючи віддих. Чутно билося в обох серце.

Вона знов оглянулася тривожно… ще ніколи не здавалось їй так дико й самітно; буйна зелень лісу, бачилося, задушить її.

– Не бійся… таж я тут у лісі… Не оглядайся назад себе… то недобре… – сказав чудно здивованим тоном.