Розділ «Природа Новела»

Врешті опинилися на горі.

Перед їх очима розстелився чудний вид.

Великанські, порослі лісом верхи гір, синьо-темні пропасті, праліси, буйні полонини – усе разом погружене в синьому. І не далеко все те було. Ні, таки цілком близько від них пнялася гора на гору, лиш безоднями розділені. Над усім тим чудно чисте голубе небо.

Усе те могуче, велично гарне… Ввесь сей повний пишних красок простір; ся буйна, інтенсивна, майже темно-голуба зелень…

Навкруги тишина, самота й шум лісів.

Переможена сею пишною красою, стояла вона хвильку; здавалося, забула, що він коло неї.

Він сидів коло неї на землі. Тої краси навкруги він, бачилося, зовсім не замічав, він бачив лише її одну.

Вона стояла перед ним, така висока й гибка, і була напрочуд гарна!

Йому здавалося, що від блиску сонця пишне її тіло прозирало до нього крізь її легку, ясну одежу. Він бачив докладно всі його форми й зариси, чув їх так, як чується зблизька сильно пахучу, оголомшаючу рослину. Кров кружила йому в жилах, мов скажена.

Нагло вона обернула голову і справила до нього свої блискучі, широко отворені очі. Що він заховувався так тихо?

– Тут так красно, – запримітила і, трохи змішана, а трохи зажурена, оглядалася довкола себе.

– Правда, але сідай!

– Ах, ні, я вже мушу йти геть.

– Геть? Чого?

Він сказав се якби без свідомості.

– Так!

– Пощо?

– Я ж мушу!..

– Сідай трохи!

– Не хочу!