Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Вона опинилася на березі коло спокійної глибини, означеної велетнями-каменями, і надумується. За нею поволіклася, мов друга її тінь, і ворожка-циганка.

Її обходить нині найбільше вінок Тетяни. Що станеться з ним? Куди понесе його ріка? Чи далі до красного Гриця в гори, чи на берег кине? Чи розірве на кусні, на сміх пустить? То її цікавить!

Тетяна не здіймає вінка з голови. Вагається. Передусім вона не хоче, щоб хто бачив, як кине його з голови, не хоче співати. Не хоче, щоб звертали увагу на неї, одним словом, не хоче нічого. Нічого, в чім захотіли би й інші брати участь.

Щось сама одніська хоче.

А нараз вже ніби й того не хоче.

Так стоїть і вагається.

Вагаючись, спиняється тим часом думками коло Гриця, питає себе:

«Звінчаються вони сеї осені, як заповідав їй він, чи будуть ще далі ждати?»

«Заки сніг упаде, будеш в моїй хаті», – казав він їй сам своїми устами, і вона йому вірить. Йому одному на всім світі. Вінок і вода не скажуть їй більше, як він сам. Він своїм голосом і своїми устами, якими цілував…

– Ти тут хочеш кидати вінок? – обзивається нараз за нею голос Маври і перебиває раптом лет її думок.

– Не тут! – відповідає знехотя молода дівчина і відвертається, немило вражена циганкою, що перебила їй думки.

– Не тут, доньцю, не тут, – підмовляє Мавра, – бо, ади, тут у воді вир, і він не дасть добре вінкові поплисти. Все буде ним в однім місці крутити. Іди трохи далі та кинь вінок, згадавши свого милого, чи поберетеся сеї осені, чи ні.

– Поберемося, поберемося! – відповідає Тетяна гордо і додає роздразнено: – Кину вінок, де схочу. – І з тими словами відступає від циганки на кілька кроків. Хотіла кинути вінок ніким не спостережена; сама одніська, тим часом Мавра не дає.

– Кидай, де хочеш, доньцю. Кидай, де хочеш! – каже примиряюче Мавра, та проте не рушається з місця. Се подразнило ще більше уперту вдачу дівчини, що не зносила над собою ніякої власті, і вона відступила від циганки дальше. Ще недалеко відступила, коли її нараз щось мов підтручує невидимою силою назад на те саме місце. Вона вернула і зняла з голови вінок. Далі – не отворивши уст ні на одне слово, кинула вінок з усеї сили коло каменя в воду… Вінок заколисався сильно і, поплававши кілька хвилин кругом по тихій воді, почав, немов кермований невидимою силою з-під блискучої поверхні, сунутися ледве замітно вперед.

Не далеко.

Тетяна стояла на березі, похилившись, з очима широко отвореними, і не рухалася ні на волосок. Ззаду за нею чигала вдвоє зігнена циганка.

Важка хвиля… мовчання…

– О! о! о! – скричала нараз Тетяна і простягла з переляком над водою руки. Саме до середини доплив її вінок, як тут захопив його вир. Крутив ним якусь хвилину на однім місці, грався. Коли нараз потягнуло його щось в глибінь, і Тетяна не побачила його більше.

Мовчки обернула вона своє побіліле лице до старої циганки, що й собі витріщалася без руху тривожними очима в воду. Тепер поглянула поважно на дівчину.

– Не посватає тебе сеї осені твій хлопець, – обізвалася врешті, не надумуючись, – не посватає.