Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Тетяна вагається, відтак махає рукою зневажливо і байдуже додає:

– Подибала раз…

– Раз? І вже полюбила?

– Раз, і другий, і третій, а четвертий полюбила.

– Тайком?

Тетяна мовчить, спустивши голову.

– В млині? – розпитує, розгребує дівочу тайну Мавра.

Тетяна знову потакує мовчки головою, а відтак заперечує.

– Не хочу правди сказати.

– Тетяно! – остерігає Мавра, майже молить. – Кажи, най присилає старостів. Сама не виходь до нього!

– Сам пришле він сватів, – обзивається твердо дівчина.

– Най Бог помагає. І далі стережися, Тетяно! Бо хто, донько, любить, той не раз і губить, – додала пророче.

– Губить, – повторює ледь чутно шепотом Тетяна, а відтак вмовкає…

Тишина… Мовчанка.

Мавра, задумавшись, пакає люльку, а Тетяна знов бореться з чимось, мовчить якийсь час; відтак кидається до Маври, тулиться до неї і благаючим голосом допитується:

– Мавро, чи вже справді всі такі, як ти передше казала?..

Мавра відзивається твердо, мов камінь, що, впавши в воду, повороту не знає:

– Хіба відтепер вродиться – що такий не буде.

– Мавро!!

– Доньцю моя дорога, як ти ніколи не вірила Маврі, то сим разом повір! Ти в мене одна на світі…