Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

«Я не для кождого…»

Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. «Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…

Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.

– Я прийшов, Туркине, – каже він покірно.

– Гаразд, – відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати – висока, строга… в чорному одіта.

– В яких справах, молодий ґаздо? – запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.

– Не питали зранку люди тут за ним?

– Не питали, – ще зимніше відказала.

– Чоловік та й жінка…

– Не питали, кажу! – З тим і обернулася і ввійшла у хату.

– І ти, донько, входь, надворі не гайся! – так прийняла його Іваниха Дубиха – і більше її не бачив.

– Іду, мамцю… – обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.

– Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, – просить Гриць, вклонившись знов покірно. – Разом посумуємо, разом поговоримо.

– Не вийду. Навіть і не жди, – відповіла твердо.

Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:

– А в ліс весною прийдеш? – питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.

– В ліс весною прийду. А тепер вертай.

– Як зазеленіє, – притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.

– Як зазеленіє, – повторює вона і знов усміхається. Гриць кланяється.

– Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.