Розділ ««В неділю рано зілля копала…» Повість»

Тетяна усміхнулася.

Мавра погрозила.

– Не смійся, дівче, – додала поважно, – а краще затям. Може, я загину, ти одна запам’ятай! Чому тобі не знати? Тобі нехай не придасться, а знати все добре. Ось і знай, проти лиха… в неділю рано укопай, в понеділок полощи, у вівторок вари, в середу рано напій, то і гей-гей який сон лихо захопить!.. – і аж заспівала, тріпнувши пальцями. – Гай, га-й! – і розреготалася. – Ой! – кликнула відтак з жалем. – Коли б я була те зілля тоді мала при собі, як він казав мені, що я одна всьому винна, та ще і свиснув – не була б нині Мавра сама по лісах, сама на всім світі, а була би між своїм людом, з своєю дитиною… ет! – додала гірко і урвала.

– То й що, Мавро? – питає Тетяна, і її очі отворилися нараз широко, тривожно.

– То нехай був би хоч зо три дні переспався, як уже не що інше…

– Мавро! – крикнула дівчина з відразою, зморщивши люто чорні брови. – Гріх, що ти говориш!

– Може, і гріх… – притакує Мавра твердо. – Але і мене молоду збавляти, порізняти з чоловіком також було гріх.

– Мавро… ти його любила? – обзивається знов Тетяна з несвідомою обороною в голосі, і сама не знає, чому їй ввижається той, кого вона любить, Гриць.

– Любила на свою біду та на своє горе. Правда, що любила. Ліпший був, як Раду. Та що мені з того? Тепер нема ні його, ні дитини, ні Раду, ні родичів – нікого. Тетяно, Тетяно, – додає сумно, – що ти, доньцю, знаєш, що значить у грудях в жінки жаль. Він ваги не знає… І най Бог боронить, щоб ти його зазнала хоч би і здалека. Ти збожеволіла б, – остерігає Мавра і накладає люльку.

– Я збожеволіла б, – повторила Тетяна стиха і вже замовкла, зморщивши, як перше, брови над чолом. Нараз – станувши близько перед старою циганкою, каже:

– Мавро!

– Що, доньцю?

– Ти багате знаєш…

– Хоч не так багато, а що треба – знаю.

– То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?

– Котрий?

– Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?

Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:

– Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.

Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає.