Розділ дев’ятнадцятий

– Ханські слуги – теж воїни султана, – суворо одказав Селім-Гірей. – Що взяли у вас воїни степів?

– Вони тягнуть усе. Коней, їжу, зброю.

– Ви маєте хоч одного, спійманого на злочині?

– Сьогодні в мене вкрали копчений кінський окіст. Ми впіймали злодія.

Сміховинна скарга: голодний воїн поцупив копчений окіст з припасів паскудного яничара. Його треба… У цю мить пекучий біль пронизав ногу Селім-Гірея. Він ухопився за стремено, витиснув крізь тонкі, посинілі губи:

– Велю покарати луком.

Ледве Селім-Гірей від’їхав, як вершитель його присудів та двоє аг відшукали злодія й сповістили йому ханський присуд. Його вивели на сіру, в мерзлому кізяччі та грудді дорогу, що її годину тому протоптала в снігах орда. Дорога бігла на південь у милий серцю татарина край. Він дивився туди, де вона губилася на обрії, й мимовільний відчай на його обличчі заступав вираз побожності та трагічної упокореності.

Привели коня, напівдикого, бахматого, з чорною смугою через усю спину, прив’язали до хвоста лука. Татарин сам узявся за лука. Провина була вочевидь, Аллах і хан відали про неї, не прощали її. Веління хана – вищий закон правовірному на землі. Аллах дивиться на нього з неба, татари дивляться із землі. Залишається одне – померти мужем. Двоє вершників шмагонули коня нагаями, він здибився, рвонувся, поволік татарина по груддю, мерзлих кізяках, поламаних бур’янах. Татарин сконав, не випустивши лука з рук.

Ледь гострий, відточений на сідельнім ремені ніж розітнув набубнявілу, розпарену шкіру на п’яті, хан відчув, як йому ніби величезна вага скотилася з пліч. Стало гарно, аж він засміявся. Відкинувся на подушки – їх познімали з полу й склали посеред хати – й з насолодою випростав сковане кількаденним болем тіло. Його обличчя розм’якло, розправилося, він задоволено мружив ріденькі брови й пахкав губами, неначе дитина. Ніс ханові почервонів, під очима висіли мішки, ріденька борода обтіпалася, фарба на ній вилиняла, й крізь брудні патьочки проглядала рання сивина.

Селім-Гірей обвів поглядом хату. Випотрошена велика зелена скриня – воїни степу вже попоралися тут, – на лаві і долівці валялися побиті ікони – вони ж познімали їх з божниці, але, впевнившись, що сусальна фольга проста, покидали, а заодно потрощили посуд біля печі та повибивали шибки вікон. Їх позатуляли подушками.

Хан був у легкій турецькій сорочці – камкіс, все інше – кольчуга, лук, сагайдак – лежало на лаві. Хатнє тепло хилило його до сну. Воднораз йому вперше за три дні захотілося їсти, він згадав про вкрадений у яничарського аги кінський окіст і наказав подати копченого м’яса й собі.

А також зажадав вина. Одначе червоне вино замерзло в бурдюзі, служник, розірвавши бурдюг, накришив у знайдену на малому суднику мідну тарілку червоних крижаних скалок і поставив під комин на жар. Поки відтавало вино, а служник різав на тоненькі скибочки м’ясо, розкладав кав’яр та родзинки, Селім-Гірей наказав завести полонених. Їх увіпхнули всіх зразу, й товмач пошепки наказав їм стати на коліна. Спотикаючись, заточуючись, бо були пов’язані за руки мотузками, кінці яких тримало двоє татар, штовхані в потилицю й під ребра, полонені поклякли на долівці. Було їх восьмеро: господар із хазяйкою, їхній син, четверо челядників та Лаврін. Одного челядника татари зарубали в лозах – тікав через лід, одбивався сокирою, й ще один, білоокий Денис, подівся невідь-куди. І Драпак, і всі інші вважали, що його порубали теж.

Хан короткозоро примружився, мельком оглянув усіх.

– Оцей, – вказав товмач на кругловидого, лисуватого дядька з догідливим виразом очей, – господар зимівника.

– Клянусь бородою, я не збираюся купувати зимівника, – пожартував хан. – Спитай у нього, чи є серед них запорожці. Чи знає хто дорогу на Січ.

Товмач переклав, і Мартин Драпак, кланяючись то ханові, то товмачеві, обома руками вказав на Марка:

– Ось він запорожець. Недавнечко з Січі. Наймит мій. – І запобігливо дивився ханові в очі, хоч мало на що сподівався. Намерзла на вуса бурулька льоду заважала Драпакові говорити, а одірвати не міг – руки були зв’язані.

– Скажи: він залишиться живий, якщо проведе нас найбезпечнішим шляхом.

Марко стояв на колінах, похнюпивши голову. Йому було байдуже все на світі. Відчайдушна остаточна Киліянина відмова, новий страшний полон – чого ще сподіватися? Обіч стояв свідок двох його зрад, його суддя й, мабуть, тільки волею випадку не кат – Лаврін Перехрест, дивився на Киліяну. Може, оці татари врятували Марка від Перехрестової шаблі? Адже Лаврін прийшов згладити його зі світу. Єдине, що почував ясно й чітко, почував оголеним серцем, – це Лаврінову присутність. Хотілося глянути на нього – й боявся. Ось він прийшов, і земля розверзлася під Марком. Татари важать його на найстрашнішу зраду. Ні, він не поведе їх. Він скаже, що Драпак бреше. Що сам збрехав Драпакові… Лаврін не видасть його. Нехай Лаврін…

І враз у той розмисл вплівся новий, гарячий, лячний. Йому аж роса виступила на чолі. «Вони сказали: залишиться живий, якщо проведе на Січ… Значить, усіх інших скарають… Залишиться живий один… Той, хто покаже дорогу… Їх усіх… Ніхто нічого не знатиме…» Серце забилося швидко-швидко, рвонулося, як птах із чужих рук. І вже він не мав волі, його заполонив страх, і хоч усвідомлював, що чинить жахливий злочин, поспішаючи, аби поперед нього не вихопився хтось інший – Лаврін або Омелько Сич, теж запорожець, – закивав головою: