Розділ сьомий

Проїхали ще з півверстви й побачили в глибокому рівчаку гарбу. Ліворуч од гарби чорнів місток, він був провалений. Чоловік, либонь, хотів об’їхати його, й гарба засіла по самі осі в твань. Молоденькі волики змісили під собою грязюку, вона сягала їм до животів. Заляпаний болотом, селянин хрипко собкав, тупо тягнув за налигача й чомусь не бачив, що рябі вже й не лягають у ярмо. Поруч бабралася у твані молодиця, щось підкладала під колеса, а з гарби виглядала ціла низка дитячих голівок.

– Чого тебе холера сюди занесла? – перед самим обличчям чоловіка осадив коня Марко.

Той лупав очима, як сновида. Марко хотів розбудити його нагайкою, але в ту мить заголосила молодиця:

– Ой лишеньки-боженьки, поможіть. Не дайте погинути. Татами, татари!

– Де? – крутнувся конем Марко.

– Скрізь. Он наша слобода горить, наше село, – показала брудною рукою.

Над лісом справді тяглися пасма диму.

– А куди ж ви їдете? – запитав Лаврін.

– У Ладижин. У фортецю. Всі тікають туди, – оговтався чоловік.

Лаврін зліз із коня, прив’язав його до вербички – кінь крутив головою, гриз деревце, – закасав рукава, вступив блискучими, з подзвоном чобітьми в твань. Занурив у багно руки, намацуючи спицю. По невдалій спробі підіпхнути воза руками Лаврін і Марко витягли з містка вузьку мостину, підклали під заднє колесо, загейкали, засобкали; вигинаючи короткі ситі шиї, волики налягли, гарба заскрипіла, погойдуючись, випливла на сухе. Чоловік, хоч був забейканий у багно з ніг до голови, поїхав – навіть забув подякувати, тільки діти махали козакам рученятами з коша і лепетали: «Козаки, козаки», та долітало розпачливе жінчине голосіння: «А краще б вже зразу свята присипала». Лаврін та Марко помилися в струмку й стали радитися. Порішили їхати в Ладижин і собі. Лаврінові зривалася думка вернутися назад, але він притлумив її. Ще наведе татар. Та й, либонь, Брус має в лісі надійний сховок. Всі, хто живе в отаких нетрях, мають його. Чим менше люду, тим легше сховатися в сховку.

Він ще роздумував, а Марко вже сидів на коневі, у якого скапувала з вудил зелена піна (скуб траву нерозгнузданий), чекав. Лаврін одв’язав од вербички Коршака.

По дорозі до Ладижина поминули чимало біженських підвід, і цілі валки, й піших утікачів. Декотрі везли на возах припас – пшоно і борошно, за возами, натягуючи налигачі, чалапали корови, інші втікачі вихопилися в чому були. Мчали, бігли, поспішали під захист фортечних мурів. Села й хутори стояли порожні, там ніби пролетів смерч, з деяких димарів, правда, курився дим, але людей у тих хатах не було. Тільки на далекому пагорбі за яром махали крильми два вітряки, – видно, там не знали ще про татарський набіг, мололи собі лихо. Лавріном і Марком заволоділа тривога, а воднораз їх пойняла грізна врочистість, понапускали на себе суворого вигляду – адже й справді могли зіткнутися з ворогом. Їхали швидко, з-під попруг у коней повиступала піна.

Ладижин зринув раптово, неначе хто кинув його козакам під ноги. Лежав у глибокій та розлогій долині, освітлений сонцем, звідси було видно кожну вуличку, кожен будинок. Сонце грало на червоній черепиці дахів, на блискучих банях церков; тільки фортеця сіріла важкими мурами, вона одразу ж навела на думку про війну, про можливі близькі бойовища. Дах на гострих вежах у кількох місцях був попровалюваний, сонячне проміння ламалося в дірах, здавалося, там хтось ховається.

Лаврінові гарячий суховій обпалив серце: он слобода Ладижинська, там ходили по ярмарку з Киліяною, он дерев’яна церквиця, в якій слухали разом вечерню. В той вечір їхня любов мовби освятилася. Вони виповіли її комусь третьому, кого боялися одурити навіть у помислі. А он і дуб, на який він дряпався зі свічкою, що її дала Киліяна. Запалила вогонь, і він горить у його грудях. І все стало так близько, аж йому защеміло в серці. Бачив себе, бачив Киліяну під дубом, світло грало на її дукачах, на коралях, в її очах, і йому було в тих вогнях тепло і хороше.

Слободу Ладижинську одділяли од Ладижина очеретяні хащі та річка Сільниця. Місто розкинулося на невисоких горбах посеред долини, із заходу його обмивав Буг, зі сходу і півдня – Сільниця, котра мовби охоплювала Ладижин синьою крайкою.

В зручнім до оборони місці змуровано Ладижин. До нього можна підступити тільки з півночі, але там – високий земляний вал із земляними бастіонами й частоколом, попід валом – рів, що одним кінцем упирається в Буг, другим – у Сільницю.

Тому й збиралося сюди стільки втікачів.

Довгим похилим узвозом спустилися донизу. А там – гам, лемент; котилися з гори вози, налітали один на одний, рвалися посторонки, тріщало позакладуване в колеса дрюччя, ламалися спиці, а над усім тим – жіночий та дитячий плач, посвист батогів і чийсь гострий та довгий, мов колійський ніж, зойк:

– Ой лю-у-у-удоньки. Вони його живцем у вогонь… Ой лю-у-у-удоньки!

Лаврінові од того крику обсипало морозом шкіру. Уява намалювала високого, худющого чоловіка, – чомусь саме високого й худого, – якого кидали у вогняне пекло. Козак несамохіть натягнув повіддя, кінь форкнув, спіткнувся, й Марко злякано зиркнув на товариша: