Розділ сьомий

– Я люблю дивитися на них тільки тоді, коли вони на сковороді, – пожартував Марко і пішов до хати. Лаврін і Киліяна, взявшись, як діти, за руки, побігли до сажалки.

Спати гостей Дорош поклав у хліві на сіні, застеленому м’яким пухнастим ліжником. Лаврінові хотілося погомоніти з Марком, але той мовчав, удавав, що спить. Боявся – заговорить і викаже щось з того недоброго, що сукали з Брусом; важка кігтиста лапа каяття дряпала йому душу. Одначе не до крові. А була якась незручність, глуха млість у серці, що зродилася в тиші, на подушках, вишитих Киліяниною рукою. І він аж зрадів, коли ця тиша урвалася: заквакали жаби в болітці, і розпугукались пугачі в лісі, здавалося, пугачеве плем’я змагалося з жаб’ячим, хто кого перекричить. «Весела сторононька», – подумав Марко, засинаючи.

Киліяна не спала довго. У маленькій горниці було задушливо, вона підійшла до вікна й спробувала крізь грати його відчинити. Воно ніколи не відчинялося, ніби прикипіло, та вона врешті виштовхнула обидві половинки. І здалося їй, що відчинила вікно в інший світ. Він вже був у ній, тремтів і брав у свій полон. Серце солодко щеміло, було радісно, гарно й чомусь тривожно. Пугукали сови – це їй звичне, плив лісом місяць, шелестів у вітті вітер, залітав до горниці, приємно остуджував гарячі перса. Киліяна притулила до них руки й зненацька заплакала.

III

Ранком наступного дня, по сніданку, Дорош закликав у світлицю Лавріна й, напускаючи на себе надмірну заклопотаність та похмурість, сказав, постукуючи по столу пальцями:

– У непевний, лихий нагодився ти час. Не до весілля зараз. Приїжджай, як перемелеться, перетруситься. На Різдво приїжджай! – А сам дивився в підлогу важким поглядом.

Лаврінові від тих слів ніби зів’яло щось у душі. Спершу подумав, що це відплата йому від Бруса за те, що не дотримав умови. Просив, щоб той поміняв своє рішення. Брус був непохитний: «Я ж не відмовляю, просто нехай перевіється, перемелеться. Ниньки й попа не знайдеш, щоб повінчав. А яке вже там весілля!» Лаврін мусив погодитися. А по довгому розмислі, по перемові з Марком навіть визнав слушність Брусових слів. Справді – лихе весілля під шабельний дзвін! Коли їхали сюди, довкола тільки й гомону було про татар. Одначе, з іншого боку, його шабля теж могла стати в пригоді Дорошеві.

Раптом Лавріна осяяла надія.

– Дозволь, пане-батьку, – звів очі, – поки що лишитися за челядника.

Брус махнув рукою:

– Не треба. Не хочу я людського поговору. Весільний кисіль треба варити на чистій воді.

Лаврін мовчки вклонився й вийшов.

Киліяна несподівано вчинила опір батькові, накинулася на нього, як вогнеока рись, але він витримав напад, соромив її ущипливими словами, упокорив.

Козаки подякували господарю за гостинність, посідлали коні. Киліяна розпустила червону стрічку, якою прив’язувала куделю, обмотала нею руків’я Лаврінової шаблі.

Дорош і Киліяна провели їх до монастирища. Лаврін і Киліяна йшли попереду. Дорош і Марко відстали на кілька кінських постатей. Лаврінові не хотілося від’їжджати. Чомусь його непокоїла Брусова, нехай і тимчасова, одмова. А надто засмучувала нова розлука з Киліяною. Киліяна вела за повід Коршака.

– Ну чого він, чого?.. – про батька.

– Не знаю.

Зламала калинову гілку з твердими, ледь почервленими сонцем ягодами й вплела коневі у гриву.

– Вона швидко зав’яне, – сказав Лаврін.

– Дарма. Я й собі зломлю гілку й почеплю в кімнаті. Хай нагадує про тебе.