Розділ сьомий

– Калина – то смуток, – знову мовив Лаврін. Душу йому огорнула печаль.

Киліяна раптом захотіла викинути калинову гілку, але він не дав:

– Ти зламала її, вона принесе мені щастя.

Узяв дівчину за руку, з вуст злетіло вічне, як світ:

– Ждатимеш?

Киліяна зупинилася, подивилася йому в очі сумно й вірно:

– Ждатиму, допоки й воно ходитиме по небу. – На серці в неї кипіли сльози.

Обоє подивилися на сонце, що пробивалося крізь рване хмар’я червонястою плямою. Чудна й страшна була для Лавріна її відповідь. Він стиснув дівчині руку, сказав тихо:

– Не треба так.

– Ждатиму!

Він не почув того слова, а тільки вловив, як воно побігло по її руці в його руку й далі, до серця.

– І я теж. Що б там не сталося… Я нікого… нікого до тебе не знав і не любив. Я і з Січі майже ніколи не виїздив…

Мабуть, цього не треба було казати, він засоромився, почервонів, але Киліяні його слова сподобалися.

– Не барися, – сказала вона.

Їй здалося, що стоїть перед прірвою.

На греблі попрощалися вдруге.

За мить кущі ліщини сховали дві постаті: важку – Дороша Бруса, й тонку, легку – Киліяни.

Лаврін не бачив, куди йде кінь, той сам вибирав дорогу. Йому потемнів світ, він їхав уперед, а серце рвалося назад. І така в ньому зсоталася туга, що хотілося плакати. Марко його розраював, він, хоч нічого не чув, схитував головою.

Козаки під’їжджали до дороги, по якій у бідарці гнав чалим конем якийсь чоловік. Він стояв на колінах, однією рукою тримався за плетений кіш, другою періщив лозиною коня. Побачив козаків, щось крикнув, не зупинився, погнав далі. Козаки погукали, Марко навіть хотів наздогнати, а тоді передумав:

– Украв щось чи на пожежу?