Розділ сьомий

– Марку, йди до нас, – знову покликав Лаврін. І хоч Марко з його голосу вловив, що кличе він для годиться, підійшов і сів на оберемок зеленої, ледь вологої трави. Він бачив, що перебив розмову, але тепер уже зумисне не збирався швидко йти пріч. А може, перебив не обом, бо здалося йому, що Киліяна посміхається до нього привітно. Мабуть, то була несвідома дівоча гра, а може, їй трішки кортіло подратувати Лавріна. Чи й хтозна, що кипіло в тих чорних зіницях. Перемовляючись з Лавріном, плела вінок і тепер одягла його собі на голову, повернулася до Марка й запитала, дивлячись на парубка:

– Личить? Гарна я в ньому?

Марко побоювався звести очі й бачив не вінок, а довгу шию і гаптований комірець сорочки, що її облягав.

Запитання спантеличило Марка й навіть розсердило. Він погамував злість, хитнув головою в бік Лавріна:

– Це нехай він признає.

– Він уже признав, – засміялась дівчина.

– А хіба треба, щоб ще хтось?

Тремке, солодке, не знане досі почуття протекло по його серцю, але в солодке домішалися краплі гіркого. Любов гірчила ненавистю. В Маркових очах миттєво зблиснув вогонь, який злякав Киліяну. Лаврін реготав, а вона зняла вінка і розірвала. Запала мовчанка, аж Лаврін перестав сміятися й з жалем дивився то на вінок, то на Киліяну.

А вона зиркнула на Марка й мовила:

– Ти не такий, як про тебе розказував Лаврін. Набурмосений і сердитий. Хоч би посміхнувся.

– Козакам у будні посміхатися заборонено, – здобувся на жарт Марко.

– А в свята?

– В свята й поготів.

– Ви того такі похмурі, що без дівчат, – в одну мить вирішила Киліяна. – Таки ж ніколи-ніколи жіноча нога не ступала на острів?

– Чого ж, приходять, – думаючи щось своє, підтримав жартівливу розмову Марко. – Русалки забігають. Трапляється, і в курінь котрась заникне.

– Й що тоді?

– Всяке буває…

– А я на русалку схожа чи ні? – притулила до голови розірваного вінка.

Марко спохмурнів. Лаврін страктував ту похмурість по-своєму. «Переживає, сумує за нашою дружбою, – подумав. – Може, нам вдасться вмовити Бруса й Марко залишиться з нами», йому було шкода Марка. А Киліяні було весело, їй хотілося жирувати, жартувати, вона вирвала травинку й провела нею Лаврінові за вухом, аж Марко відчув той лоскіт, в серці в нього завирувало. А Киліяна враз підхопилася на ноги й показала на гривку осоки посеред долини.

– Ходімте до сажалки, я покажу головнів. Хтозна-де вони взялися. Такі великі. Запливають у струмок, а тільки що, втікають назад до озерця. Я на них загадую собі всяке.