Розділ п’ятий

– Чим?

– Каменем.

Гетьман мовчав довго. Так довго, що в Хіврі відхлинула від обличчя кров і посиніли губи.

– І ти складеш об цім присягу на святому хресті?

Дігтяренчихою тіпнуло, й аж тепер сіла на ослонець.

Просто перед нею на стіні висіли ікони, вона боялася звести на них очі. Надто ж на картину страшного суду.

Гетьман усміхнувся в думці: ту картину наказав повісити саме тут.

– Складу, – прошепотіла ледь чутно.

– А якщо заприсягнеться й Пархім?

Дігтяренчиха зронила руки. Очі їй округлилися, губи затрусилися, і їх перекосило, повело вбік. Хотіла щось вимовити – й не могла.

– Такий гожий ранок був сьогодні, – розмірковував уголос гетьман. – Я ходив на луку, на сіна свої дивився. Пройшов аж до Зеленого Допливу. Даремно ти, Хівре Дігтяренчихо, не продала мені його. Там можна поставити добрі млини. Збираєшся покласти гребельку?

– Мені тепер… гребелька на той світ. – По Хівриних щоках текли сльози.

– Чого ж так, – розважливо мовив гетьман. – Не поспішай. Може, той Пилип сам упав на камінь? Він же падав з коня? Пархім його цупив за ногу?

– Падав… – Дігтяренчиха ще нічого не розуміла.

– Ось так… Посидить Пархім у секвестрі, охолоне, пригадає, як діло було. Маємо на те час. А нині я хочу погомоніти про луку твою, яка врізається в мої сіножаті. Одна твоя, єдина…

Хіврині очі засвітилися надією. Зрештою збагнула, яку кладку стеле їй гетьман. Кладку дуже дорогу, одначе таку, по якій можна врятуватися.

– Беріть її, ваша милість. І луку, і Доплив…

– Нащо ж так, Хівре, – примружив очі Самойлович. – Я не грабіжник…

– Я… вам… дарую…

– …І дармівщин не беру. Якщо ваша згода, складемо купчу…