Розділ п’ятий

– Добре зробив, – врешті мовив гетьман. А думка побігла-побігла, звершила коло й вернулася назад. За одну хвилю Самойлович побував подумки біля Якимового броду, побував на луці, де впадає у Снов Зелений Доплив, і погомонів з Дігтяренчихою; він ще не виважив усього до кінця, але план у його голові уклався сам по собі. «Треба не забути війта», – майнуло наостанку. А вголос сказав:

– Приведи їх обох до мене.

Гетьман не одразу пішов до покоїв, якийсь час ще походжав по саду. Сад – молодий, огороджений високим парканом із хвірткою, яка замикалася на гвинтовий замок. Вона вела на господарський двір. Там – корівник, свинарник, пташник, усі криті ґонтом, а далі, ще за одним парканом, – хліви і клуні, повітки й стодоли. Гетьман любив споглядати через ліщинове пруття за годівлею птиці: як давляться послідом ненажерливі качки, як поважно йдуть до корму гуси, як отетеріло кидаються на всі боки індики, лопочуть крильми цесарки та кури, як спускаються згори, кружляючи, голуби, а з ними дикі горлиці. Вони теж, хоч літають по лісі, його. Іноді й сам кидав жменю зерна, і голуби вихрили довкола нього, а він стояв серед того маєва. Любив слухати, як хлебчуть бурду (має й тут свою винницю) воли і свині – то ж таки його воли і його свині. І жив на подвір’ї велетенський рябий когут, дуже б’ючий, якого боялися всі челядниці і навіть челядники. Підбігав ззаду непомітно й боляче клював у литку. Його періщили лозиною, аж випадало з крил пір’я, а він налітав і гоготав, а по тому переможно кукурікав: «Я його перемі-і-іг». Когута не різали, бо знали – його любить гетьман. Одначе сьогодні не пішов туди. З господарчого двору долітав гомін, дерев’яне калатання, брязкотіння. Там на всю потужність працювала новенька, на п’ять робочих і два затірних казани, винниця (ще вчора стояло сорок бочок молодого солоду) й коптильня, медоварня та пивоварня, там упріває тридцять душ наймитів: солять, коптять, переливають, січуть, ріжуть – готують наїдки та напої для гостей. За кілька днів – престольне храмове свято, приїде вітати гетьмана з світлим празником генеральна старшина, хочеш-не-хочеш, мусиш садовити за столи – такий звичай.

Але й про те зараз не думав гетьман. І прогнав німця-ескулапа, який крутився перед очима: звечора в гетьмана пекло в боці, й той хотів зробити припарки.

Самойлович снідав і думав-продумував наперед розмову з вдовою. Йому прислужувала одна із челядниць – Палажка, мовчазна й похмура. Їй одній довіряв – не отруїть, – хоча й не вельми охайна, і нового панського штибу не знає. На снідання була червона риба, гречаники, смажені в’юни, мнишки з сиру – все те запивав пивом, наливаючи його з білої носатки із позолоченою ручкою. Страви смакували, не згледівся, як ум’яв дві сковороди млинців. Повів оком на Палажку – скільки разів казав, щоб не підкладала. Гетьман повнів, уже й на коня вибирався важко. Витер рушником короткі густі вуса, примастив їх пивом і пішов до малої світлиці. Та світлиця – для простих прийомів, там дешеві сірі шпалери на стінах, лавки, вкриті рядняними налавочниками, дубові ослінці, липовий стіл без обруса, з двома каламарями, на божниці ікони в простому окладі. Балачку вів сам. Навіть війта не запросив до світлиці. Першим став перед ним Пархім – низенький, схожий на цигана чоловік у сірій свиті і драних чоботях. Він розповів, як покликала його Хівря, як він сів на коня охляп, а Хівря сіла на другого, прихопивши з собою вила-трійчата, як Пархім наздогнав у лозах Пилипа, скочив на землю, хотів притримати Пилипового коня, але Пилип ударив коня під боки, й кінь вирвався, проте Пархім устиг вхопити Пилипа за ногу, й той упав на землю й почав одбиватися, й тоді підоспіла Хівря, й Пилип банітував її, вигукував, що вона відьма, суча дочка, й казав інші ущипливі слова, а Хівря собі байодила Пилипа, а тоді Пилип плюнув у її бік, а Хівря вхопила каменюку, що валялася під ногами, й ударила Пилипа по голові. А він, Пархім, тільки тримав Пилипа за ногу, щоб той не втік.

– І не цілив у Пилипа каменем? – запитав гетьман.

У Пархімових очах чорними крильцями змигнув страх, одначе дивився просто в очі гетьманові й дрібно-дрібно хрестився.

– Не ціляв, не бив, ніякої шванки не завдавав, тільки тримав за ногу.

– А якщо доведеться дати вивід на животворнім хресті? – ледь примружив очі Самойлович.

– Дам.

Двоє осавулів вивели Пархіма. Гетьман наказав впустити Дігтяренчиху. До покоїв зайшла літня огрядна молодиця в зеленій керсетці, картатій плахті, жовтій намітці, червонолиця, із залишками не до кінця облетілої вроди. Її зелені трикутні очі неспокійно бігали, в них помітно схлюпував страх.

Одначе вона задзигоріла, заторохтіла, не давши розтулити рота гетьману:

– Він обікрав мене. Забрав коня, забрав гроші…

– Кажуть, грошей при ньому не знайшли, – все ж втиснувся в її мову Самойлович.

– І сідло, й іншу збрую; і свита, і чоботи, і шапка – все на ньому моє…

– Кажуть, він приїхав до тебе на коні, – з притиском мовив гетьман.

– Який там кінь… Патика. Він здох ще тієї весни. І сам він… тільки ханьки м’яв… П’яниця й нецнота.

Гетьман мовчав. Давав препоганій бабі викричатись. Вона галасувала довго, упосліджувала вже мертвого приймака. Галасувала зі страху. Гетьман це добре бачив і, коли нарешті Дігтяренчиха вмовкла, сказав:

– Нехай і так. Але хто має право полишати людину душі?…

– Пилип ударив Пархіма, а Пархім його…