Розділ п’ятий

Заспівала півча – голоси були жалібні, тоненькі, тремтячі. Самойлович подумав: так співають і на похоронах. Він би хотів, щоб отако по ньому співали. Старцівський спів розм’якшує серця. Жалібний спів і могутнє ревіння гармат – що може бути ліпшого для воїна при його проводах в останню путь. «Треба не забути цього».

…Він любив думати про власний похорон. Не боявся того. Море голів, неголосна півча, плач скрипок. Всенародний плач, всенародна скорбота. Ведуть коня в парадних рондах. Тихо ступають осавули. Чути одинокий розпачливий зойк.

Самойлович зупинився біля дверей, у тіні, і його не помітили. Помітив і впізнав тільки високий довгошиїй парубок, який стояв біля столика, де продавали свічки. Побачив гетьмана, вклонився, трохи постояв нерішуче, взяв свічку й поніс до чудотворної, де догоряла інша свічка. Він зрозумів, що гетьман об’явитися не хоче, й не сказав попові про з’яву високого гостя. Це сподобалося Самойловичу. А хлопець вже повертався, ніс у долоні згарок і не дивився в його бік. Самойлович, навпаки, пильно придивлявся до нього. Видався він йому по знаку. Ще й дуже по знаку… Таке ж чоло, той-таки ніс… Але той хлопець – ліпшої вроди і без таких прищів на лобі та щоках. І не витягує, як гусак, довгу шию. Запах ладану лоскотав ніздрі, вертав у щось давнє, сріблисте, тремке. О, коли б йому хоч на кілька хвилин вернути оту дитячу віру й дитячу непорочність, вернути сльози, що стояли в душі… Він тоді був чистий і наївний, і як же йому було гарно. Здається, не мав нічого, його батько був бідний піп, а він має усе. Увесь світ, все найкраще, що сотворив Бог. Батько брав за хрещення по чотири гроші і хлібину, за ім’я новонародженому – гріш, за освячення хати – коробку жита, за поминальний сорокоуст – дві коробки і десять крашанок, а йому належать всі жита за цариною з усіма птахами і всіма таємницями, всі луки і всі небеса.

Гетьман постояв ще трохи, а тоді кивнув парубкові і вийшов з церкви. Ступав по стежці й знав, що парубок іде за ним. Зупинився на горбі, заклав за спину руки. Розчулення минуло. Але не треба легковажити власними почуттями. Ще раз оглянув хлопця. Лиха одежина, драні чоботи… Убоге, некрасиве, смиренне створіння, а погляд жадібний, зацікавлений, з вірою. Якщо такого повести за собою – піде в огонь і воду. Вивести в люди – і буде вірний до кінця. Тільки треба запалити те серце, розбудити, кинути в нього іскру. Одне, либонь зрідні цьому, запалив. Підібрав старченя, що пасло овечки за пришви, й віддав у бурсу. І хоч воно не довчилося, чогось там накоїло й з бурси втекло, сплачує борг і нині. І сплачуватиме довіку, бо гетьман дає йому нові й нові позички. Одні дає, інші обіцяє. Тепер той парубок на Січі. Так, треба брати сиріт.

– Як тебе звати і яке в тебе прізвище? – суворо запитав гетьман.

– Гуком прозивають, а звати Ждан.

– Чому – Ждан? – Дивився недовірливо.

– Не знаю. Батьки так нарекли.

– І де тепер вони?

– Померли.

– Коли?

– Давно.

– Чого я повинен витягувати з тебе слова, як горіхи з чужої кишені. Розказуй.

Парубок почервонів, аж зникли прищі на обличчі.

– А що розказувати? Жили ми десь на Репешках. Я вже не знаю й де. Куток тільки пам’ятаю. Батько чумакував. Одного разу прийшли до двору самі воли. Без батька. А тоді підскочив до воріт чорний фургон, вилізли з нього якісь люди в смолі, забрали воли і воза. Матері переказали, буцім чумна була хура і її спалили. А батько, мовляв, помер у дорозі. Одначе люди кажуть, що батька десь прибили, а воли і воза загарбали.

– Хто? – гетьманові очі зблиснули мідно.

– Не знаю. Кажуть так. Тієї ж осені сталася пожежа, од блискавиці згоріло двадцять три хати. І наша також. Корова тільки й залишилася. Ряба була корова, гула, без одного рога. Сидимо ми з братом посеред двору, хати немає, хліва і клуні також, а корова стоїть і нам руки лиже. Оце пам’ятаю.

– Брата Митрофаном звати?

В Жданових очах сяйнув подив.

– Ви знаєте Митрофана?