Розділ п’ятий

– Я все знаю, – коротко одказав гетьман. – Розказуй далі.

– Оце і все, – стенув гострими плечима Ждан. – Мене забрала тітка. А в неї самої семеро. Через два роки вона померла – й дядько вигнав мене на вулицю. Я вернувся сюди, пас громадську череду. Теперечки ось найняв мене отець Дементій. Брат – на Січі. Передавав якось уклін через запорожців, кажуть, писарює там. – Останні слова мовив майже хвастовито.

– Я його оддав у науку, – сказав Самойлович. – Тільки він не вельми шанувався. – І вперся прямим, як ратище, поглядом парубкові в груди. – А ти шануватися вмієш?

– Якщо не кривдять, – крутнув шиєю парубок.

– Гордий… – кинув гетьман, але без насмішки. Смиренність і гордість дивно поєднувалися в хлопцеві.

– Я – козацького роду, – і знову почервонів.

– Знаю. Одначе з того тобі хліба не їсти. Хочеш до мене в челядники? Не сюди – в замок. А там – буде видно. В мене ниньки немає свічкаря. Світитимеш свічки, готуватимеш плошки, навчишся палити вогні фейєрверкові. А звідти й до гарматної стрільби близько. А може, сягнеш якоїсь іншої науки.

Очі хлопця світилися захватом, вдячністю і недовірою.

– Прийдеш у понеділок до управителя, Климентія, скажеш, що я тебе покликав.

Хлопець щиро подякував, але руки не поцілував. І це також сподобалося гетьманові.

«Один – на Січі, другий – тут, – відзначив у думці. – Не кепсько». Й похвалив себе. Брав хлопця з потаємною метою, а ще через те, що захотілося йому зробити добре діяння, яке завжди було б перед очима, він мовби спокутував тим діянням гріхи, заспокоював совість. Приємно буде щодня зустрічати людину, яка дивитиметься на тебе захоплено, такі молодики стають віддані душею і тілом, на них можна покластися в найважчу хвилину. А ще цей хлопець чимось нагадав йому власних синів, Семена і Григорія. Вони – ген-ген, аж у північній столиці. Щомиті засвідчують там своїм мешканням гетьманову вірність цареві. Заложники. Найменший, Яків, поки що біля батька. І обидві дочки також. Дочки – то його розрада, принаймні, поки недорослі. Либонь, тільки вони не бояться батька-гетьмана, вловлюють своїми серденьками його приязнь, і те особливо приємно Самойловичу.

Отож робив добре діло й мовби замовляв перед Всевишнім слово за синів. Семенові, старшому, віддасть у спадок Седнів. Разом з полями, гаями, конями-зміями… і з оцим хлопцем. Гетьман усміхнувся у вуса (бачив, що та усмішка сподобалася хлопцеві), повернувся й пішов. Кроків за двадцять оглянувся. Парубок стояв посеред білого, сизого, чорного мерехтіння. Він годував голубів. М’яв суху проскуру й кришки сипав на землю. А голуби злітали з низенького бабинця, сідали йому на плечі і голову, клювали, просто з руки. Нужденна церква стояла за його плечима. «Попик або надто совісливий, або дурний», – несподівано перекинувся думкою на священика. І в ту мить згадав рідного брата, Мартина, протопопа роменського. Мартин… той мудрий. Може, аж занадто. Скарги на нього приходять частіше, ніж привіти од самого Мартина. Маєтностей має більше, ніж лубенський полковник. Попи й дяки в нього продають по базарах тютюн і горілку, у кожній чумацькій валці, яка йде в Крим по сіль, є пара і його сивих, або муругих, або перистих. А цей попик…«А як би він одважився у моїх володіннях…» – засміявся вдоволено.

Гетьманське подвір’я – за високим парканом, врівень з парканом – тесові ворота, біля яких дрімає сердюк з охорони, під’їзд до будинку – півкругом, доріжка обсаджена в’язами. Будинок – на два ґанки, передній низенький і широкий задній, високі, вузькі сходи збігають на галявину, за якою починається ставок. Довкола ставка – розкішний сад, там любить відпочивати гетьман.

В кутку за ворітьми перемовлялося двоє челядників. Гетьман нахмурився: про що вони можуть говорити? Це підозріло. Біля ґанку з шапкою в руках на нього чекав седнівський війт Гнат Мирилко, маленький чоловічок з великою, лобатою, клинцюватою головою, хирлявий, але дошпетливий і розумний.

Мирилко довго вклонявся, ходив околясом, запевняючи, що зроду не одважився б потурбувати гетьмана, коли б не нагальна справа.

– Що там? – обірвав Самойлович, бо й справді не хотів руйнувати елегійного строю душі, який оповив її після мандрівки до річки та відвідин церквиці, чимось схожої на ту, у якій правив його батько і в якій сам запалював свічки, коли бувало нездужав свічкар. Але одразу ж трохи м’якше: – Щось скоїлося? – Подумав, що вже багато літ урядує високо, а влада робить людину крутою і похмурою. Помічав це за собою, гнуздав власний норов. Завважив і щойно. Війт – людина маленька, але потрібна, справно виконує всі повеління, справно повідає про все, що діється в Седневі і доокіл. Осмикнув себе й розгнівався ще дужче: клята звичка, так він і проживе, догоджаючи всім – великим і малим. Та вони мають злизувати порох з його чобіт, ще й бути вдячними за те…

За хвилину ще раз пересвідчився, що вчинив правильно, приязніше повівшись з війтом. Той міг і не доповідати про лиху притичину, яка скоїлася в містечку, одначе оповів, бо справа стосувалася Хіврі Дігтяренчихи, тієї самої вдови, яка не хотіла продавати Самойловичу (самому Самойловичу!) луку із Зеленим Допливом. Щоправда, про його перемови з удовою не знав ніхто, вів їх гетьман з Дігтяренчихою віч-на-віч… Отже, треба зробити два висновки: ще пильніше стежити за будь-якими власними перетрактаціями і приохотити Мирилка, позаяк дійшлий і тонкий розумом.

– Заїздила баба свого приймака, Пилипа, та так заїздила, що той аж загнувся. – Мирилко од перших слів вплітав у свою розповідь певну – темну – барву, і гетьман зрозумів, що той розповідає йому все неспроста. Й махнув рукою, запросивши війта сісти. Вони посідали просто на широкі приступці ґанку (метка челядниця в миг ока на гетьманів покив застелила сходинки квітчастим ліжником), і Мирилко повільно, мовби спогадував щось із далеких літ, повів розповідь.

– Пилип хоч і січовик, а чоловік плохенький, сумирний, вона попирала ним гірше, ніж челядником. Бувало, і спати в хату не пускала, і їсти не давала. Він здебільшого з наймитами їв. А спав біля коней. Якось був коросту захопив, то вона: «Стань у дощ під ринву, дощова вода хворобу змиє». А ще ж тільки провесінь, він послухав її, в нього й вступила застудна хвороба. Тоді вона питва якогось дала, він же не випив, а вилив, собака полизав і здох. Хотіла згладити його з світу. Багатство все в неї, а в нього одна пуга у вузликах. Та й вона, траплялося, – по ньому ж і ходила. Мокне у зрізі пуга – уже всі знають, що Хівря сердита на Пилипа. Лиха жінка, вона й Дігтяренка загнала на той світ. Так то ж був хазяїн і хоч іноді – все ж учиняв шванку та давав їй здачі. Врешті Пилипові урвалося терпцю, й він сьогодні вдосвіта осідлав коня кріпенько, сам сів гарненько та й потягнув до себе на Січ. А Хівря сочила, не встиг Пилип за ворота виїхати, як вона крикнула на ґвалт наймитів. Тільки ж ніхто з них на ті лови не зголосився, один Пархім, удвох з Хіврею вони й застукали сердегу в лозах біля Якимового броду. Що там скоїлося, відає тільки Бог, а Пилипові голову провалили, поки довезли на возі, він і упокоївся. Тепер Хівря каже, що то Пархім потяв Пилипа каменюкою, а Пархім божиться, що тільки стягнув Пилипа з коня. – Війт прокашлявся й докінчив: – Пархіма я завдав у секвестр, а сам оце прийшов до вашої милості.

Гетьман слухав старосту, а сам дивився на пишний квітник, що розкинувся попід низеньким різьбленим штахетником. Червоні й рожеві півонії хилили долу важкі суцвіття, зблискували пізньою росою сережки («розбите серце»), і шовкова трава стелилася гетьманові по душі, вже поверх тих неприємних справ, про які доповідав Мирилко. Але саме вона й прошелестіла йому, що справа не така вже й неприємна.