Розділ «Частина третя»

Штефан ще більше почервонів.

– За гєдю я не можу нічо казати, бо того не знаю… А може, ви гадаєте, що я?…

Більше не міг говорити від хвилювання. Його образила сама можливість підозріння, бо він справді відносився чесно.

Але зараз, коли пригадує він свою балачку з батьком, нараз стає йому перед очима дивний вираз обличчя вітця, коли Штефан вимовив слово «Солотвина». Тоді хлопець не надав сьому значення, але тепер…

Невже гєдя дав знати в Богородчани? А якщо так, то він міг же дати знати й ще кудись, що ми маємо йти… Нас можуть перестріти, зробити засідку, постріляти братів… І в цьому буду винен я, необережне моє слово.

Він не знав іще, чи воно так, але могло бути так – і це не давало йому спокою.

Що робити? Може, сказати товаришам, щоби тікали зараз, щоб ішли зовсім убік, аби і здалеку не ступити на звичайну дорогу, якою хтось би думав, що можна було би йти з Богородчан.

А як нічого нема?

Може, сказати, як я випадково вимовив слово «Солотви-на» й що мені здалося?

А як нічого нема?

Так бився з думками Штефан, як нараз вартові дали крайній сигнал тривоги. Сталося! Тепер ясно, що се батько. Більше нікому.

Так воно й було в дійсності. Старий Онуфрак, виправивши Матлюка, тоді тільки зрозумів, що пошився, властиво, у дурні. В кращому разі посланець забере собі всю нагороду, в гіршому, найгіршому разі – може замість каштеляновій зробити донос Довбушеві, сподіваючися, що сей ліпше винагородить. А тоді… і мороз ішов по шкурі старого війта.

Тепер треба ставити на банк. Десь в околиці, кажуть, перебуває ота волоська хоругов, що ганяється за Довбушем. Дати би їм знати.

Се вже така річ, що нікому доручити – і війт хоче йти сам. Уже лагодиться, хоч знає, що се риск, великий риск, коли – в'їжджає оця волоська хоругов до села. Слава тобі Господи.

Війт був у начальника й оповів йому, де зараз Довбуш і як його найкраще перестрінути.

– Я вже таки знаю, шо вни від Солотвина звернуть на Бабче… Не були би вни гуцули, єкби не схотіли йти полонинами замість дороги. На мій гонір вам кау – йдут на Бабче.

Начальник хоругви, зухвалий офіцер-чужоземець, слухав, поляскуючи себе нагаєм по халяві.

– А от ти й поведеш нас на оте своє Бабче.

– Я вас не поведу, бо я на уряді, але дам вам провідника.

В результаті сих балачок була несподівана поява волоської хоругви перед опришками на полонині.