Розділ «Частина третя»

– Але дивиси, вертай борзо. Бо нам має зазорєти при Солотвині, – дає наказ Довбуш.

– Най, най. Я не буду си бавити.

Пішов Штефан. Серед хлопців розмови.

– А не знати би, ци добре втаман зробив, що пустив Штефана д'хаті?

– То так… усе може бути.

– Та ци вже й зрадник?

– Він може зрадити не хотічи. Гєдя запитат – де йдете? А він іскаже – от і готова зрада.

– А йк не скаже?

– Гєдя єнчий способ ізнайдет. Вже таки віт, шо не кажи.

– Уни хєтри, війти.

А якийсь віковічний наймит оприділяє точніше:

– Я бих ніколи не брав на опришки тотих багацьких синів. Він ідет ув опришки з жиру та й ци хотічи, ци не хотічи щохвиля може зрадити.

Так воно дійсно й вийшло. Штефан зрадив цілком не хотячи, а батько поробив з того потрібні висновки.

Дійсно вийшло все так по-особливому, кінці були так добре поховані, що ніхто нічого точно не міг сказати.

Штефан сам по собі був щирий хлопець і на зраду нездібний, але зрадив мимоволі, й сам навіть не помітив коли.

Він збирається йти. Батько намовляє зостатися відпочити. Штефан в простоті каже:

– Ой, не можу, гєдику, бо втаман казав, аби нам зазорєло при Солотвині.

Старий Онуфрак уже не затримував більше сина, але з одної сієї нещасливої фрази знав уже все. «Аби зазорєло при Солотвині» – що се означає? Ясно, що Довбуш іде на Богородчани, бо більше нікуди. Там дідичка каштелянова, дуже багата, здала все на управителя, а управитель люто поводиться з людьми.

І спокусив нечистий старого Онуфрака. Дати знати тій пані, що на неї готується напад, – можна сподіватися нагороди. Але зробити треба так, щоби Довбуш про те у жоден спосіб не додумався, бо інакше люта смерть і старому, й молодому.

В селі випадково знаходився чужий чоловік Семен Матлюк із Ляховець. Виряджати кого з гуцулів – ніхто не захоче, боячися помсти Довбуша. А от своєму захожому чоловікові боятися нічого: прийшов у село, коли схотів, і пішов, коли схотів.