Розділ «Частина третя»

– Що ми?… Се у вас там є на що подивитиси…

XII

Багато цікавого, нового, і дивного, і навіть незрозумілого оповідав нашим хлопцям Михайло. Детально оповідав про способи організації українського гайдамацтва, про тактику нападів, про походи. Особливо любив оповідати про запорожців – мав до них велику пошану.

– Таки де запорожець візьметься на ватага, так таки там є діло. Я все запорожців вибирав. За те ж і не люблять їх ляхи – у-у, не люблять… Де тільки попадуть запорожця – зараз убивають. А воно ж хоч і запорожцям, а треба до Польщі: у кого рідня живе, кого військо пошле купувати харчі, хліб, горілку. А поляки тому й раді.

«Ти гайдамака», – каже. «Та помилуйте – який я гайдамака? Я запорожець. Я од коша присланий харчі купувати. Ось і бомаги».

А полякам того тільки й треба: раз од коша присланий, значить, гроші є. «Документи твої підроблені, а гроші ти награбив». Ну, що ти їм скажеш? І карають на смерть. У Немирові вісімнадцять душ повішано запорожців. А до Умані приїхали купувати хліб сто два чоловіка запорожців. Губернатор Табан запросив їх до себе на обід, напоїв, п'яними й пов'язав. А потім вистріляв усіх як гайдамаків. Та що? В самім Брац-лавськім воєводстві за один рік поляки похапали й повішали більш як триста душ запорожців.

Дивуються, дивуються опришки, та вже й дивуватися нікуди. У нас схопив Пшелуський п'ять чоловік, та ми вже вважали справу за погибшу.

На Олексу всі ці оповідання Михайла робили пригноблюючі враження. Вся його діяльність, суєта з якимось десятком-двома опришків, що їх іще до того приходиться вишукувати, намовляти, бо рідко котрий зв'явиться сам, – все це здалося Олексі мізерним, убогим.

Повістували єгомость: вни там, а ти тут… Що я?… Там тисячі встают, з коронними військами борутси, та й то шос не виглєдно, аби Польшю побили. А шо ми? Зіб'ємо шє одну корчму, шє десєтків два віб'ємо панцьких кутюг (се була тактика – нападаючи на двір, перше вибити собак) – а шо з того?

І зневіра западала в серце Олекси. Не бачив смислу в своїй діяльності.

Чомусь думка звертала на Івана. Якби це Іван – той би не журився. Той би задоволився самим грабунком, а для грабунку – будь ласка, простору скільки хоч. А от для повстання місця немає. Люди помагають, правда: і вістку про смоляків дадуть, і нагодують, і передержать в критичну хвилину, але… далі співчуття діло не йде. Вислухують заклики Олекси, зітхають, киваючи головами, шо вно, варе, таки правда, але сидять, як і сиділи, по своїх хатах і в повстання не йдуть.

А Михайло рисує інші картини:

– О, у нас зовсім не так. У нас цілі села йдуть. Волос-кове село ціле змовилося йти в гайдамаки. Спалили двір свого пана і подалися. Села Білопілля й Кашперівка теж: ограбували свого пана Феліціана Третяка й пішли у степ усі. Табарівка й Ярославне теж ісклали ватагу, пішли до свого пана Бобровського, вбили його брата, слугу, а самого тільки скалічили – і в степ. Бистрик село так само піднялося… Це ж такі, що я знаю… А так по всій Україні.

Опришки не розуміють.

– Та єк же вно? А маржина?… – Кинути маржину – се не вміщається в голові.

– Що там «маржина, маржина»? Усе кидає чоловік і йде. Он ми раз ішли, було нас дванадцять душ, і прийшли в село Бровки, се на Чигиринщині. Зайшли на пасіку – відпочити, меду попоїсти, та й провідника взяти.

Дивимося – старий іще крепкий, а син так зовсім молодець.

«Ну, – кажемо, – або ти сам нас поведи, або пусти хлопця з нами». – «Не пущу, – каже. – Старший уже пішов на Запорожжя, а оце менший тільки й зостався. Вісімнадцять літ я хазяйную, добра доробивсь – а для кого?»

А син його тоді: «Ну, тату, все одно ви мене не вдержите, все одно я піду з ними».

Старий і туди, і сюди, і умовляти, й грозити. Бачить, що нічого не бере.