Розділ «Частина третя»

– Що з того, що він втаман? Ци мало ми маємо втаманів, що за нами руки кєгнут?

Це була таки правда, й остаточно рішили взяти, але поглядати.

Найцікавішим придбанням Олекси все ж був і не Штефан, і не хто-небудь з хлопців, а цілком нова людина, білий крук цих сторін – Михайло з Наддніпрянщини. Він так і не казав, як там його прізвище, та ніхто й не допитувався.

О, це було цікаве явище в гуцульських сторонах. Таких людей наші хлопці ще не виділи.

То був бездомний бурлака, яких багато сплодили ті часи. Блукав по різних гайдамацьких ватагах і міг служити живим літописом народних повстань останнього десятиріччя. Хвиля селянських розрухів 1734 року, коли-то тисячі людей заявили свою волю підпаленням панських маєтків, кинула багато таких і домових, і бездомних Михайлів у вир подій.

Селянство не дуже-то розумілося на тонкощах політичних комбінацій, і коли в кінці 1733 року російське військо вступило в межі Польщі, аби вивести на польський престол саксонця, селянство пояснило цей прихід по-своєму.

– Оце москалі прийшли допомогти нам вигнати ляхів, – казали одні.

Другі підтверджували ще й тим, що ніби цариця прислала навіть грамоту, в якій повелівається «стреблять панів і жидів», а після цього буде присяга Москві.

Ще дехто вказував, ніби для керівництва цим повстанням цариця прислала Танського. Це ім'я зосталося в пам'яті народній, бо Танський був останній українець-полковник на Правобережжі.

Декому мало було Танського, і керівництво передавалося гетьманові Сулимі, хоча його давно вже не було в живих.

А коли московське військо почало бити конфедератів, які стояли за Лещинського проти Августа, селянство прийняло це вже за певний сигнал і розпочало акцію на свою руку. Від малих вибухів по селах люди перейшли поступово до ширших масштабів і навіть до організації полків.

І от це все розповідав Михайло гуцульським хлопцям простою мовою селянина. Не кожне слово розуміли гуцули, але прекрасно розуміли загальний світогляд, бо це були вони самі.

Коли Михайло, оповідаючи про свої пригоди, вперше згадав ім'я Верлана, Олекса дуже зрадів. Се ж було перше ім'я, яке він почув з уст Кралевича; се був вождь, до якого Олексі так хотілося наблизитись. Тому просив Михайла оповідати з найбільшими подробицями.

І Михайло оповідав. Як піднялося селянство, як у самій Брацлавщині було спалено дев'яносто панських дворів, як ті всі окремі ватаги об'єднав коло себе Верлан.

– Він ото як об'явив себе полковником, як почали до нього сипатися люди, ой-ой… І мужики йдуть, і винники, і пасічники, дячки, і запорожці, й старі гайдамаки, котрі притихли були до слушного часу. Та що! Надворні міліції приходили. Волоські слободи. Та як двинув Верлан свою вармію – та так аж затрусив Польщею.

А потім він об'явив уже себе регіментарем, а коло нього були два полковники – Степан Скорич та Писаренко. Люди неабиякі. Скорич років тридцять служив ротмістром по різних надворних міліціях, а Писаренко був таки дійсно полковником уманських козаків.

Михайло не знав, що в кінці 1734 року Маніх узяв Ґданськ, де засів був Лещинський, конфедерація розпалася й конфедерати гурмами почали переходити на бік Августа, тобто з ворогів московського війська ставали його приятелями. А ставши приятелями, поміщики в першу чергу просили московське військо вгамувати повсталих селян – і московське військо вгамовувало. А Михайлові се було незрозуміло.

– Ну що ж… Верлан утік до Молдавії.

– І ви до Молдави? І ми, єк шо, туда…

– Гарний, кажуть, край. Я там іще не був. Бо ми за Верланом не пішли, а подалися в татарські степи. Та як почав туди, у степи, сунути народ, як почав – то знов нас призбиралося досить. Над одними начальником став Медвідь, а над другими – Грива.