Розділ «Частина третя»

Знов імена, що викликають в Олекси спомини. Значить, правда. Значить, нічого не вигадав єгомость…

– Медвідь, той як вийшов із степів, то зразу пішов на міста. Узяли ми Кралов, Чигирин – се такі міста, як ваша Коломия. Билися ми не раз і з коронними військами, але під Боровицею настигло нас велике військо й побило. Сам Медвідь, дуже зранений, утік. Сава його поранив, Чалий.

А Грива йшов Медведеві на поміч, та тільки спізнився. Грива – це був запорожець. Багато він лиха ляхам наробив, ой, бага-ато.

А із степів все сунуть, усе сунуть нові ватаги. Жила, Рудь, Іваниця, Харко-запорожець. І я до нього пристав. Узяли ми містечко Таращу, замок штурмом розбили.

І зійшлися всі шестеро отаманів під Паволочею. Замок там сильний. Але ми як вдарили на нього, то недовго й боровся. Містечко взяли, гендлярів побили, здобичі набрали на сто двадцять п'ять тисяч злотих.

У наших опришків аж голова крутилася від усіх цих масштабів.

Сотні, тисячі повстанців, завоювання великих міст, замків, стотисячні здобичі…

– Ми єк сто дукатів добудемо, то кажемо – ого! Велика здобич! Ато… Боже, Боже…

І зітхали зі скрухою. А Михайло чує себе великаном і ще збільшує масштаби.

– Е, це ще що? А от ми як почули, що багато шляхти й орендарів повтікало до Погребищ, се маєток Вишневецького, – то ми туди. День і ніч штурмували ми замок, аж нарешті взяли. Шляхту і купців вибили, а здобичі захопили більш як на чотириста тисяч злотих.

Опришки вже й не реагують – все одно цього й розумом навіть збагнути не можна.

– Погуляли ми так, погуляли собі осінь, а на зиму знову на степи. Зимували на Цибульнику. Усі гуртом. Більше тисячі душ.

Опришки – тільки рукою махне котрий. Куди нам до гайдамаків… У нас як збереться тридцять душ, то кажемо – і-і-і, велика ровта.

– Сидимо ми собі на Цибульнику, коли чуємо – налетіли на наш край татари. Ну, татари звісно… Б'ють, палять села, скотину забирають, людей у неволю тягнуть. І кажуть наші ватажки:

«Що ж це ми тут сидимо, а наш рідний край пустошать татари. Се не діло. Треба нам себе показати й своїх людей від татар відбити. Щоб знали нехристи, що ще не безборонна Україна».

Пішли ми під Переволочню татар бити. Думка така, що нас же тисяча душ – сила. А того й не знаємо, скільки ж тих татар. А вони ж нас, братику, як обсіли – Матінко Пречиста… Згинув і мій отаман Харко, згинув Іваниця, згинув Жила, а Рудь хоч і втік на Запоріжжя, то московський генерал звелів його арештувати, так і погиб нізащо у Глухові. А ми розбіглися хто куди попав. Я ще ходив там трохи…

– То вже й нема гайдамаків у вас там?

– Чому нема? Ого!.. Нас, як листу на дереві. Гнат Голий піднявся у Чорному лісі, взяв Звенигородку. Ото він же й Саву Чалого покарав, сукиного сина. І другі ватажки появилися, тільки я вже й імен їх не знаю. Чув тільки, що ото один Білилівку взяв, а другий Умань, а ще один блукався в околицях Гранова та Погребищ. Нашому роду нема переводу. Он Дрикса. Був отаманом старостинських козаків у Білій Церкві – і з усією своєю міліцією пішов у гайдамаки. А між Бугом, Дністром Биндас ходив. А отой іще все Чигиринське староство повоював, із коронним військом бився – та хіба усіх пригадаєш? У Торговиці душ п'ятсот зібралося гайдамаків. Рашків узяли, Тальне, Суботів, Животів…

– То й тепер є гайдамаки там у вас? Воюют?…

– Аякже. Гаркуша Кузьма добре воює. Невінчаний. Середа, Беркут… Вони ше під Гривою зачинали, а тепер по Київщині ходять. Тільки що ж?… Москва дуже приспіла. Поставила варти всюди та форпости, ловлять нашого брата, катують. Піймали й мене були, та якось Бог поміг мені втекти, й оце, бачте, опинився аж де? Хочу подивитися, як ви тут воюєте.