Розділ «Частина друга»

Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.

XXVIII

Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.

– Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…

– А чуєте – окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.

Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима – це, коли можна так висловитися, була річ звична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва – це було незвично і страшно.

– А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.

– Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.

– Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.

– Панове! Коли вже пішло на латинські поговірки, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.

– Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, – ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!

– А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.

– А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.

– О! Це справді.

– То ви, пане, ображаєтеся, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?

– Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.

Між іншим, дуже всіх вразив факт цілком іншого поводження Довбуша з сім'єю пана Карпінського. Хтось там буркнув навіть про якісь коншахти з опришками, але його зразу офукнули – занадто високо стояла репутація пана Андрія в повіті.

Шляхта кричала, ґвалтувала. Проекти, один одного дивніші, сипалися як із мішка, виникали щохвилини й щохвилини ж гасли, мов іскри на повітрі.

– Панове! Стривайте!.. Всі наші проекти ні до чого, бо опришків уже тут нема. Вони, очевидно, будуть так налітати несподівано, вихоплювати, кого їм подобається, а кого подобається – будуть зоставляти… гм… Вся біда в тому, що ми не знаємо, в які періоди вони соблаговолять нас навіщати. Воістину – не вісте ні дня, ні часу, в онь же Довбуш при'ідет.

– Взагалі не думаю, щоби ми самотужки могли учинити щось солідне. Тут потрібна поміч держави.