Розділ «Частина друга»

– Вже що там що, а про нашого пана й паню це гріх сказати. Я хоч і під присягою… Та що балакати – хіба не видно?

І дійсно – Олексі одразу було видно. Як тільки увійшов. Стіни дихали тут спокоєм. Обличчя слуг, їх поведінка, одежа – все говорило за те, що вони не похожі ні на катованих, ні на катів.

– Се ви таке говорите, бо ви панські слуги. Слуг пани тримають добре, бо то їх посіпаки. А от на селі.

– Най пан отаман закличут із селян кого. Хоч десять душ…

– То витак. А був у вас на селі ци в дворі наймит Ясько Воротило?

Слуги здивовано переглядались між собою.

– Ясько Воротило? Ні, проше пана, ніби не було у нас такого…

– Може, на селі був?

– Ми самі усі з села, то ми село знаємо.

– У нас таких і людей нема.

– У нас Досійчуки є, Мокрицькі, Коржі, Панькови, Бідники, Воробці, Колопенні, Кобильники… Усєкі, проше пана, є – лиш Воротилів у нас як село селом не бувало.

– Єк-то не було? Отакий та отакий…

Олекса описав вигляд зайди. Один зі слуг ударив себе по лобу.

– Чкайте, пане отамане. То у цего Воротили ще бородавка під носом?

– Так, є бородавка. А видиш.

– А то я, проше пана, ходив-єм у поле. Та й див'юсі – ще якийсь пан бричков польовов дорогов. Стала бричка здалека, а мені видно, що там двох сидять. І пан усе показує на наш двір руков, все показує на наш двір руков. А я ше погадав-єм собі, що то за пан їде польовов дорогов, а не гостинцем, і шо то йому за потріб на нашого пана двір указувати. А витак вони попри мене їхали, та й я добре видев-єм і пана, й того другого. Виглєдав, як батяр станіславський, та й бородавку мав під носом.

Очі Олекси блиснули.

– А пан тот єк виглядав?

І описав поверховість пана ловчого курського.

– Ото-то-то-то. Акурат так… Єкби там пан були.