Розділ «Частина друга»

– Ну, чому не кажеш? Панові то нащось треба, то й говори. Заробок завше є заробок.

Особистість аж почервоніла, така то була надзвичайна пропозиція, але формула «заробок завше є заробок» здалася цілком правильною, і особистість, згрібши свою шапку в обидві лапи й притуляючи її до грудей, повела хникаючим голосом.

– Ой, де-де… Нема життя нам, бідним людям… Проше пана, єк-їм повів у понедівок у Великодній ялов'ята на толоку… повів ялов'ят, кажу, двоє межи збіжжє пасти… Та таки на пустку, на обліг… най мене Бог скарає… Та шо був-їм змучений, то положивсі й троха сі здрімав. І снитсі мені сон, що в мене худоба здохла, вісь сі зломила при самій снозі – таке… А він за волоссє… Та по плечьох – готаман ніби…

Панові Кшивокольському дуже сподобалося. Видно, особистість село знала й близько була знайома з психологією селянина, бодай в тому вигляді, в якому уявляв її Кшиво-кольський. Повів, пся крев, худобу в панське жито пасти в надії, що тепер Великдень, ніхто не додивиться – а оповідає так, ніби він святий та божий… Прекрасно.

– Добре. Згода. Беру тебе з собою.

– Далеко?

– Зараз умовимося – розплачуся іно з фактором.

Шинкар дістав умовлену суму, але жадав іще п'ять злотих.

– А звідки?

– Це за нього… Що він дістав заробок. Але що він не має, та пан дадуть п'ять злотих із його пенсії, а потім собі відрахують.

– Це за твоєю згодою?

Особистість зітхала й розводила руками – що ж, мовляв, поробиш, давайте.

Вертав додому пан Кшивокольський вже в асистентці цеї особистості.

XIX

Пан полковник Злотніцький мав сьогодні клопіт. Він довідався, що четверо його підданих, які, він вважав, утекли були геть із села, – об'явилися знов, і об'явилися голосно, зухвало. Показалося, що вони й не тікали, а село післало їх делегатами до Варшави, ніби до самого короля, скаржитися на утиски пана й занадто жорстоке поводження.

Це таки була правда. Навіть серед не дуже ласкавого поміщицького оточення пан Злотніцький виділявся своїми рішучими мірами відносно хлопів. Йому і вказували на це приятелі, але що ж, як такий уже характер у чоловіка був: не міг рівнодушно бачити хлопа – так і тягло дати йому в зуби, аби мав більший респект перед паном.

Жінка його, пані Зофія, теж на своїм фронті не дуже відставала від чоловіка і розправлялася із жіночою частиною двірської служби й села мало чим легше, ніж чоловік із мужеською.

Кожний день, який розпочинався в селі Борщеві, зустрічали люди тривогою і внутрішнім неспокоєм – а що сьогодні трапиться? А кого сьогодні поб'ють? А скільки дадуть і чим?…

Хто йшов-їхав мимо панського двору, все міг чути крики катованих людей – і малося враження, ніби панство Злотніцькі не могли вже інакше й жити, як тільки слухаючи стогони й викрики битих селян. Часто бувало, що у вітальні панство приймає гостей, а через одчинені вікна зі стайні несуться крики й свист різок. І село не витримало. Гарячіші голови пропонували крайню міру.

– Кинемо жеребок… Най один відтерпить за всіх, так бодай уже кінець буде.