Розділ «Частина друга»

І зібралися, стояли, гули – а до пана ніхто не пішов. Кожне собі гадало – панові певно й так донесуть.

І дійсно побачили, як пан скаче на коні, за ним економ, далі гайдучня. Гомін одразу стих. Зблідли ті, хто стояв напереді, й почали протискуватися в товпу.

– Шапки знять! – ще здалеку, по-молодецькому, мов перед ескадроном, крикнув пан полковник Злотніцький.

Мов вітром, в одну мить знесло всі шапки з голови. Віковічний рефлекс.

– А-а-а!.. Послів посилати? Депутатів? Де вони, ваші депутати?

Шукати їх було нічого. Як приречені жертви, стояли вони попереду, й між ними й товпою було порожнє місце. Вже загодя одступилися люди від своїх депутатів, щоб не стояти близько, щоб, не дай Боже, й мене ще не зарахували. Пан підскочив до найближчого. То був Гомжій Василь.

– Ти депутат? – і замахнувся, щоб ударити Гомжія в лице. У Василя був істик в руках. З усього розмаху ляснув він тим істиком коня по храпах. Кінь аж заревів неначе, вмить став дибки, аж мало не впав навзнак, стоячи так, ще ніби струснувся двічі – і пан Злотніцький випав із сідла. Одна нога зосталася в стремені, й кінь поволік пана назад, прямо на гайдуків, що бігли ззаду з ломаками.

Гомжій вдарився бігти, але не вулицею, а огородами. Мігайчук Василь, другий депутат, бачачи, яка депутатам шана й від пана, й від громади, не чекав, поки його зачеплять, і собі в ноги. Щупак – грамота була у нього – вимахує тою грамотою й кричить:

– Люде!.. Куди ви?… Ось же наша охорона. Ось королівська грамота.

Демчук, людина неподатлива, завзята, почав лаяти втікачів. Громада теж. Грифель Ясько покрикує:

– Гей, хлопці, звивайтеся – панам-ляхам не дайтеся!

Гайдуки тим часом піймали коня з паном. Лице у нього було подряпане, одежа подрана в багатьох місцях. Але він не чепурився, а як тільки встав – як тигр, кинувся знову до громади. А там уже підбігли економ, гайдуки.

– Ловіть утікачів!.. Хапайте! – кричить економ. – Ей, ти! Біжи!.. Лапай!..

Це він до першого, що стояв у товпі. То був Михайло, Петрового Івана син. Хлопець годний, а притім сукристий. Він кивнув знизу вверх головою.

– Лови сам, як хочеш.

Економ махнув на нього канчуком. Михайло відхилився, і удар прийшовся по Шипітці Якову. Це був найкріпший парубок на все село. Горіх між пальцями лісковий роздушував, по півкірця збіжжя в руках держав свобідно.

Ех, як підскочить Яків, як хрясне економом об землю. Аж латки на нім полопали. А сам тікати. Але гайдук один підставив палку. Яків пошпортався, і його схопили. Бився він, що було його моцної сили, але що ж, як насіло більш як десять душ. Тим часом підбіг пан.

– Депутатів!.. Депутатів мені!

Побачив Щупака і схопив його за горло. Той боронився лівою рукою, а в правій держав королівську грамоту. Вже обірвалася з неї печать у тій заварушці, але все ж високо держав папір у руці Тодор.

– Пане!.. Пане!.. – кричав він. – Ви лиш дивіться, що я в руках тримаю… Це ж грамота від самого ко-ро-ля… від ко-ро-ля грамота…