Розділ «Частина друга»

Так і задовольнялися всі потреби місцевими засобами. На стіл ставилося лише те, що давало своє поле, свій город, садок, обора, ліс. Полотна робилися дома, шкіри виправлялися дома, крупи й ріжні муки мололися дома. Дома ж виливалися свічі, варилося мило, сотилися меди й вироблялося пиво, сушилося м'ясо, риба, з бузини фабрикувався атрамент, а пера постачало стадо гусей. Навіть пошта була своя і правив нею кінний козак Михайло.

Та не цим тільки виділявся пан Карпінський із свого оточення: таких, може би, знайшлося й більше. Основне ж, що відрізняло від сірого огулу шляхетського навіть зовнішньо – це його прихильність до старопольськості…

Пані Малгожата, дружина Карпінського, була теж не «модноходна», носилася по-старосвітському. Сукні носила «під горло», без найменших ознак декольте, яке увійшло в моду ще з часів Марії-Людвіки, що аж тодішні сатирики писали: «А інша весь час ходить як мамка, показує груди, наче годує дитину».

Пан Карпінський таких модниць не терпів і завжди в'їдливо про них говорив:

– У нас теж носили сукні опалі, але однаково шия й груди вкривалися гергелем чи то коронками, гезлом або передничкою. А тепер бридко й дивитися…

Правда, сказавши потиху, то пані Малгожата не носилася вже цілком як її прабабка: легкі, хоч і дуже легкі, впливи моди все ж могло добачити пильне око на уборах пані Карпінської, але це в деталях; в основному одяг був старосвітський… Так і жили панство Карпінські тихо, спокійно. З селянами й слугами поводилися людяно. Пан Андрій любив повторювати старовинне прислів'я:

– Хто за псом і за хлопом не постане, той і за жінкою не постане.

Недобачав, правда, що це прислів'я на одну дошку ставить і пса, і людину, але своїх людей дійсно шанував, отже, порівнюючи людям у нього жилося добре.

А пані Малгожата під тим зглядом ішла навіть далі чоловіка. Коли їй доводилося бувати в гостях, брала зі столу якісь смачні шматки й давала їх своїм слугам.

– Знаємося дома – знаємося ж і на людях!

Не всякому це подобалося; дехто вважав це навіть за афішування, але в дійсності тут афішування не було.

Жили панство Карпінські просто, не тратилися на пишні прийоми. По своєму ліжку простягай ніжку – і пан Андрій це ставив «во главу утла».

Нещадно висміював пан Карпінський охочих до пихи. Хоч і м'якої вдачі, а любив іноді навіть фігля якого вистроїти, як от раз панові Пухальському. Це був такий шляхтич-худина з шумними претензіями. Він, наприклад, їздив у гості візком у дві шкапи, але, не доїжджаючи до місця призначення на яку добру стаю, зупинявся, велів випрягати одну шкапину, саджав на неї пахолка, чіпляв йому палаша до боку і так висилав до сусіда авізувати, що от, мовляв, мій пан їде в гостину. Коли пахолок вертався, припрягалася шкапа, і пан пишно заїздив до двору парою коней.

І всі знають, що це комедія, сміються поміж собою, але всі вдають, що нічого не помічають. А пан Карпінський раз не витримав, і коли пахолок пана Пухальського прибув із тим палашем, пан Андрій казав його напоїти до безтями. Приказ було виконано, пахолок звалився і захропів, а пан Пухальський дожидає у полі. Довго стояв, усе чекав і злий, голодний заїхав до пана Карпінського одною конякою, сам ще й поганяючи.

Зрештою був один такий пункт, на якому пан Карпінський тратив лагідність і виходив навіть поза деякі границі. Він не прощав підшивання під шляхетство.

Рід Карпінських був шляхетський. Не було в тому роді ясновельможних панів, сенаторів, каштелянів, воєвод, але «класти голови свої за рідний край уміли й Карпінські не гірше кого іншого», – любив казати пан Андрій і наводив цілу низку імен своїх предків, що з честю полягли на полях битв. Список був поважний. Гинули Карпінські й від татарських стріл, від шабель яничарських, і від кулі козацької на степу, і в далекій Московії на сході, і в далекій Альзації на заході, і ще пан Бог знає де. Коли пан Карпінський про те оповідав, він навіть виростав неначе, очі горіли.

І от, мабуть, дуже дратувало його зухвале підшивання під шляхетство всяких пройдисвітів з-під темної зірки. Зустрічаючи таких неошляхтичів у товаристві, пан Карпінський втрачав рівновагу й міг тоді наговорити всячини. Всім пам'ятний його виступ на останнім сеймику, коли-то він узяв на зуби пана ловчого курського Кшивокольського, що занадто вже покликався на своє шляхетство.

– Я, очевидно, шаную братів шляхту, завжди стояв і буду стояти за все те, що збільшує честь і славу шляхетства. Але от на що я хотів би звернути увагу присутніх. Чи не помічаєте ви, панове, одного небезпечного явища, а власне – що останніми часами до нашої шляхетської сім'ї вдерлося багато всякої, я дозволю собі навіть сказати, всякої наволочі. Бродить воно десь там собі авантюрничими коліями та манівцями інфамій, якимись там темними шляхами доходить маєтку, з риском горла добивається кресцитиви – і дивись – вже стає по шляхетство. Ще трохи – купить собі той чи інший декоративний титул, підшиється під шановний герб – і готовий шляхтич.

Це було не в брову, а в самісіньке око. Всі дивилися на пана Кшивокольського, розуміючи, що ту бесіду направлено проти нього. Кожному цікаво було – а що ж він зробить?

Пан ловчий вився як вуж, але що ж міг сказати, коли його ім'я не згадувалося. Він тільки то червонів, то блід, руки йому тремтіли, але мусив сидіти, мусив слухати.