Розділ «Частина друга»

А пан Андрій розійшовся. Що таки правда, мав зуба на Кшивокольського за його завжди зухвалі й ґвалтовні виступи, а що таки й від того, що пан Карпінський мав від природи дар красномовства, але застосовувати його і вправлятися в тому у нього не було можливостей. Тому використовував сеймик. Нап'ятнувавши одчайдухів і гультяїв, що приходять до шляхетства невідомими шляхами, перейшов до тих, що ведуть своє шляхетство з великопанської прихожої.

– Годить він панові, чоботи чистить, коханок приводить як довірена особа, а пан за те вифоритує свого вірного слугу спочатку на урядника, на підстаросту в якій королівській економії, на віцерегента в граді, на чопового поборцю, на губернатора якого далекого й малоконтрольованого ключа – от уже й дорога до фортуни. А то виробить йому яке інтратне війтівство, дасть сельце за безцінь в державу, згадає в тестаменті. Словом, через деякий час вчорашній лакей за можною протекцією свого хлібодавці здобуває темний індигенат і являється яко шляхтич у нас в Коломийськім.

Це вже було занадто. Пан Кшивокольський не витримав. Він не розумів, що робить вельми нетактовний крок, що він осмішує себе в очах шляхти, що він наче плює собі в лице. Немов аж притомність втратив і крикнув:

– Перепрошую! Єстем шляхціцем з діда-прадіда, про що свідчать контерфекти, що висять у мене в ізбі-столовій.

Фраза була невдала з усіх боків. Вже самим тим, що вона існувала; тим, що чоловік покликався не на грамоти, не на шляхетні діла предків, а тільки на їх портрети. Декому з панів-шляхти аж ніяково стало, а дехто засміявся.

Пан Карпінський, граючись кутасом свого старовинного литого пояса, повернув трохи вбік голову й питав свого приятеля й сусіду пана Козловського:

– Пане Криштофе! А почому тепер жидки на ринку у Львові контерфекти предків малюють?

Пан Криштоф, ледве здержуючись від сміху:

– Я не замовляв, то й не знаю. Та й мені не було потреби, але когось би спитати з тих, хто недавно давав малювати.

Це було сказано таким тоном і з таким поглядом в сторону пана Кшивокольського, що всі зареготалися. Пан ловчий курський хапався за шаблю й, бризкаючи слиною, кричав:

– То образа гонору!.. Я того не попущу!.. Горлом… Горлом… мені відповість!.. То образа гонору…

Пан Карпінський з холодною кров'ю дивувався:

– Образа гонору? Пана хтось образив? Може, я недочув трохи, але щось мені здається, ні разу ніхто тут не вимовив прізвища пана. Жодної згадки навіть не було. То я не розумію, проти кого пан так кричить?

Словом, напитав собі досмертного ворога пан Карпінський. Треба було тепер чекати якого акту свинства зі сторони пана ловчого курського. Якби це давніше, то відбувся б, може, звичайний «з'їзд» шляхетський, але тепер, на жаль, мода на такі з'їзди минула та й умови життя були не по тому, отже, панові ловчому зоставалося одно – чекати якої спосібної хвилі до помсти. І один момент йому здалося, що таки дочекався.

XVIII

Пан Кшивокольський, як відомо, дуже хвилювався, коли Довбуш розпочав свою діяльність. Потім заспокоївся, бачачи, що опришки його не займають. А тепер от знову почав потерпати. Донесли-бо йому, що жінка Довбушева, що жила досі в своїй хаті, нараз щезла.

От так в один прекрасний день дивляться сусіди – щось довго стоїть хата зачинена й ніхто не показується у дворі: ні хлопчика нема, ні Єлени.

Вже здавна, видко, підготовлявся від'їзд, бо в хаті нічогісінько не зосталося. А вночі приїхало кілька коней – вмісили щось ґрунту перед хатою та й коняків дещо лишалося…

Коли це донесли панові Кшивокольському, він розцінив сей факт одразу як початок грядущого наступу Довбуша на печеніжинський двір. Пішов до дружини й казав їй:

– Це він забрав жінку, а тепер забере старих. То вони були немов заложники у мене, а тепер я вже зостануся сам – і тоді… Та що ж тоді? Що захоче, те й зробить.