Розділ «Частина друга»

Топорцем си підпирає…

Але цікаво, що хоч і кульгав Олекса, та проте це не відбивалося на його вмінні швидко ходити. Навіть бігав так само, як і перед тим.

XII

Дивні враження відбирав отець Кралевич, чуючи про розбої свого знайомого. Коли лінія їх напряму визначилася, й то досить скоро, Кралевич не міг не вбачати в тому своїх впливів. Йому почало приходити до голови – а що, як Олекса має рацію і вибрав саме властиву дорогу? Дуже можливо, що в даній місцевості до даного населення треба підходити інакше, ніж в іншій місцевості до іншого населення.

Олекса казав, що тут не треба одразу підняти маси, бо все буде наражено на неудачу; а от так, показувати власним прикладом, вести за собою не словом, а ділом – це може дати наслідки. Він виходив із глибокого знання місцевості й звичаїв та вдачі люду, а я виходив із теоретичних міркувань, одірваних від живої дійсності.

Чимдалі роздумував, тим більше переконувався, що Олекса має рацію. І тому, коли чув про напад Олекси ще на одного пана і ще на одного пана, а при тім отой доконечний, яскравий рефрен: «Але ж бо вставайте, люди. Вас багато, а панів мало. Женіть оту мерзу з вашої землі…» – якась навіть радість охоплювала Кралевича, чув у тім щось із себе.

– Так і каже? – питався кого-небудь із селян.

– А так, єгомостику, й каже. Де би не був – так говорить.

– А як ви думаєте, Дмитре, правильно говорить Довбуш чи ні?

Дмитро насторожується. Воно ніби чемні єгомость, ніби ще нікому злого не зробили, а втім… ліпше, як ліпше.

І Дмитро старається так сконструювати свою відповідь, щоб і відповісти, і щоб нічого не сказати, а загалом покликатися на невідкладну роботу і скоріше втекти. Кралевич це бачить, і йому прикро. Доки ж це так буде?

Зрештою не всі. Знаходилися сміливіші, які прямо схвалювали лінію Довбуша. Навіть коли отець Кралевич ставив питання руба, чи вийде що з того, чи договориться Довбуш, аби дійсно повстали люди, – діставав часом відповідь:

– Усе може бути…

– Ну, а ви, от ви, тут, у Сапогові – чи повстали б? Чи пішли б на панів?

Це вже було наче занадто, й найсміливіші навіть огиналися відповідати прямо. Одні рачкували:

– Нам не треба… Ми, Богу дєкувати, пана маємо лагідного…

Другі затулялися за інших.

– Єк люде, так і ми.

– Ає, ає… Каби люде – та й…

– Ци ми гірші за людей…