Розділ «Частина друга»

Іван так і зовсім не дивився на брата. Зате Олекса твердо і дивився, і говорив.

Звелів Іванові стати перед собою. Потім сказав:

– Дай свою бартку.

Іван дав. Скажи зараз Олекса «нахили голову» – нахилив би. Олекса кинув бартку на землю. Показав на неї пальцем.

– От цеса бартка. Оден конец туда, оден туда. Вибирай, котрий хочеш. Або ти туда, а я суда, або навпаки, а разом нам не ходити. Шо ти мене скалічив, те я тобі прошшєю, лиш ішє сегоннє маєш іти від мене, у котрий хочеш бік.

Голова бартки лежала на схід. Це би означало зостатися тут, бо далі на схід гір нема. Кінець бартки показував на захід – се означало йти у бойківські гори, нав'язувати стосунки з невідомими людьми…

Трудно і не хочеться… Але вдарив Олексу у ногу, скалічив, може, навік – а він і не мститься, дозволяє навіть свободу вибору – і Іван вибрав захід.

Але грубо помилився би той, хто вважав би це актом коли не великодушності, то хоч свідомості своєї вини. Правда, Іван відчував деяку провину, але не настільки, щоб робити щось на шкоду своїм інтересам. Іван рахував так. Суса він все ж убив, уся ватага дивиться косо, а отой Джус, що не перестає вертіти білками очей і все клене по-волоськи – це ж вічний і непримиренний ворог. Може, не викличе на дуель, бо не знає, що воно таке, але десь несподівано бахнути з-за смереки, або рубанути барткою під час січі «ненароком», або мало хіба ще є невинних способів?…

І от жити під такою загрозою не було би розумно. Далеко розумніше – зникнути на деякий час, а там видно буде. Відхід Іванів відбувся патріархально просто. Скинув свій бордюжок на спину, бесаги перевісив через плече, поправив пістолі за поясом і рушницю за спиною, кивнув головою хлопцям і, навіть не сказавши «прощайте» чи там іще що, пішов униз.

З тих пір мало й чути було про Івана. Десь долітали глухі вісти від бойків, що ніби зорганізував і собі Іван ватагу та рабував у Самбірськім, заходив і в Сяніцькі гори. На тамошні масштаби це теж була неабияка величина. Там десь він і помер. А перед смертю мав дивний помисел. Люди, вмираючи, відказують церквам маєтки, гроші – а Іван відказав церкві в Беняві свій розбишацький ніж. То був простий ніж, зроблений з різака, широкий і некінчастий; ручка коротка й оправлена в мосяж; кінець ручки вироблено немов у кінське копито. По один бік ножа вижолоблено було (мабуть, пізніше) слова:

Іван Довбощук, славний збойник

Горскій, перед смертю своєю

Зложив той резак в церкві Беняшки.

А з другого боку вирізано таке:

От того резака загиб з рук До…ука

Дальший рядок з іменем жертви витерся настільки, що нічого не можна розібрати. Стільки зосталося пам'яті по Іванові.

А Олекса так і не виходився більше з тої рани на нозі: хромав уже до кінця життя. І в пісні про нього співалося:

Ой попід гай зелененький

Ходить Довбуш молоденький,

На ніженьку налігає,