Розділ «Частина друга»

Федір попробував щось зробити, але в нього нічого не виходило. Насамперед сам був п'яний, а потім – ніхто його не слухав. Він віддавав наказ, а той, до кого це стосувалося, співаючи, простягав до нього чарку й пропонував випити.

Нічого організованого у Федора не вийшло. Опришки всі були п'яні. Хтось тут же впав і хропів; хтось пішов ще до якогось прихильного ґазди, а хто – до ґаздині. І саме в цей момент прибіг вартовий із тривожною вісткою, що їде якийсь пан, а з ним троє гайдуків. Але вістка ця нікого не здивувала, нікого не зрушила, бо хто ще й зостався на ногах, то не в'язав лика.

Шинкар, повинуючися незмінному в віках інстинктові, шепнув жінці: піди скажи панові Рушелеві (бо це був він), що опришки у мене в корчмі, лежать усі п'яні й що зараз мала дитина може їх пов'язати. Шинкарка вибігла і передала ці слова Рушелеві. Але яке ж було її здивування, коли представник влади спокійно їй відповів:

– А за що ж я маю їх в'язати? Хіба вони мені що винні?

Шинкарка так і зосталася з розкритим ротом, а пан Рушель торкнув коня острогами й швиденько подався геть. Рахіля покивала головою й подумала: «Скільки ж він від них бере?…» Єлена аж затрусилася, коли побачила чоловіка. Він іще йшов, але був блідий і хитався. Очкур довелося розрізати – і ціле відро крові одразу хлюпнуло на долівку, мовби хто коновку перевернув.

Єлена скам'яніла, і серце в неї перестало битися. Василь узявся обмивати, а Єлені сказав побігти й покликати кого з людей. Єлена побігла до свекра. Василя не було дома, прибігла мати Олексина, але з неї толку було мало.

Як-небудь, як уміли, перев'язали ногу. Олекса сам керував перев'язкою. Потім сказав матері, щоб пішла роздобула коня. Це нелегко зробити, бо літом коней коло хати гуцули не тримають. Але все ж дістала. Привела.

Єлена з тугою дивилася.

– Ци бес їхав, Олексику… Я би тє віходила…

– Знаю, Єленочко… Самий бих так хтів, але… можут мене взєти…

Олексик малий дивився на все перестрашеними очима. Так давно не вигів гєдю – і от… Стільки крові не бачив зроду – і перелякався.

Ледве виліз Олекса на коня. Нога розпухла, в рану набилося багато волосків з суконних гачів.

Попрощався Олекса, поїхав. Василь іде збоку, підтримує. І якби тепер хто хотів ловити опришків у корчмі, а Олексу в дорозі – не мав би великого труду. Олекса це розумів і сильно каявся, що ради своєї пихи наразив на таку страшну небезпеку всіх своїх людей.

Схорована уява рисувала всі можливі до здійснення картини. Іван лежить зв'язаний, уже готовий – приходь і бери. Опришки – хто спить, а хто хоч і чуває, то до оборони не здатний. Ті, що пішли по ґаздах, так само безсилі боронитися й дадуть себе похапати, «єк курєт».

Велике дав собі слово, що коли щасливо вийде з леґінями з усієї цієї пригоди – ніколи більше не буде робити таких експериментів.

Перші кілька днів дуже турбувався. Тут нога не дає спокою, а тут неспокій про леґінів: чи зійдуться, чи не сидять уже, чи не готовлять їм пани муки й шибениці?…

Але якось обійшлося. Поволі почали приходити опришки. Стидно їм, що от так порушили всяку дисципліну й здалися на волю Божу.

– Ну добре, що так вийшло, – говорив собі кожен з них. – А якби не дай Боже…

І ніяково було дивитися в очі отаманові.

А отаман сам ховає очі, бо кинув товариство у такій безпомічності. Правда, був ранений, але все ж мусив би бути при них і, як капітан корабля, уходити останнім.