Розділ «Частина друга»

Правда, можна буде говорити, що опришки приходили з ціллю грабунку і тільки власне добрим прийняттям вдалося відвернути від себе грозу. Он якийсь ґазда у Чорних Ославах, кажуть, і врятувався, що заставив столи їжею й питвом для Довбуша й його хлопців. Так і тут…

Але ж усе село знає, що Довбуш ходив сюди майже до самих днів свого виступу. Як захочуть знищити, то варт їм це сказати на суді – і кінець. А сказати можуть, бо відносини між плебанією й селом сухі й офіційні. (Своїх щирих і гарних відносин їмость чомусь не брала в рахунок.)

Виходило, що доля священичої родини зависла на сумлінні сапогівських людей: захочуть – донесуть, захочуть – помилують.

Дивним був день, ота неділя, в яку треба було сподіватися приходу отамана Олекси Довбуша. Правив отець Кралевич службу Божу, а здавалося йому, що всі прихожани дивляться на нього й іронічно посмішковуються. Белькочеш, мовляв, священні слова, накликаєш до християнської любові, а сам столи розбійникам заставляєш. Он із самого ранку дим іде з труби попівського мешкання – «не на три, відев, особи обід варут».

Помилявся в службі батюшка, чим викликав щире здивування дяка. Харамаркав як-будь, аби скоріше тільки скінчити, аби скоріше визволитися з-під цих уїдливих поглядів.

По службі треба було їхати з требою – похорон – до одного з найдальших кутків парафії. Кралевич квапив скоріше ладнати коня, мов боявся втратити й одну хвилину. Приїхавши на місце, спішив до неможливого. Дяк, він же й урядовий експерт, оглянувши трупа, підійшов і пошепки сказав, що ховати, мабуть, не можна, бо неначе слід кулі під волоссям.

– Я ніц їм (тобто родичам) не казав, але… не знаю, єк… Родичі ті, похмурі якісь люди, із зловіщими очима мрячно поглядали. Кралевич чув краєм вуха, що це дуже неспокійна сім'я, брати часто сваряться між собою, не можуть поділитися. Хто знає, може, й ця смерть – результат незадоволення поділом? Але вплутайся в цю історію, відмовся ховати – наберешся такого клопоту, що й життю будеш не рад. А головне – ніколи. Так ніколи, так ніколи… І отець Кралевич, такий теоретичний чоловік, і здобувся на таку цілком практичну раду й шепче дякові:

– Дай спокій! Ти ж знаєш сих Кощуків, які вони. Ні тобі, ні мені життя не буде.

– То правда, то правда, – радісно закивав головою дяк. Він сам хотів запропонувати такий вихід попові, але не посмів.

Так проти імені Павла Кощука в метричній книзі смерті було проставлено звичайнісіньке мирне «від смерті», хоч все село знало, що тут мало місце вбивство.

А все через те, що отцеві Кралевичу було ніколи. В інший час він, може, всупереч практичності, не пішов би на компроміс із своєю совістю й відмовився би ховати.

Їхав назад додому Кралевич і все поганяв коня, мало не вскач. Дома теж нервувався, не знав, за що взятися, аж матушка сказала:

– Чого ти так хвилюєшся?

Матушка уже не хвилювалася. Свої хвилювання вона відбула вночі, тепер от тільки ходила до комори, до погреба, поралися удвох із Мартою, мов перед храмом. Хотіла було матушка здивувати опришків якою-небудь великопанською стравою, але Марта відрадила:

– Їм такого не треба – попростіше, але аби було смачно й багато.

І от коли все вже було готово, матушка вже сиділа склавши руки, а Кралевич нервово не ходив уже, а бігав по своїй хаті – забрехав пес і одразу урвав, перевівши гавкання на приязне скавуління. Він…

Чи бігти назустріч, чи чекати в хаті?…

Але бігти не довелося, бо на порозі блискучий Олекса Довбуш.

XIV

Ого!.. Єдиного погляду досить було, аби переконатися, що це не той Олекса, що заходив сюди перше ніяково й боязливо, а потім хоч і привично, але як менший. І там була сила, була певність себе, але чи рівняти з теперішнім? Дивився, як князь, і позволяв собою любуватися.