Розділ «Частина перша»

І дійсно. З учителя по багатьох питаннях отець Кралевич обернувся в учня; з того, хто одкриває другому очі й давить на чуже переконання, став у положення людини, що їй хтось одкриває очі, внаслідок чого приходить зміна переконань.

Почалося це непомітно. З священичої повинності часто оперував отець Кралевич євангельськими формулами. Це були звичні речення, раз назавше десь колись пояснені. Отже, людина над ними не задумується, як не задумується над фразою «сонце сходить».

«Тому, хто вдарив тебе в ліву щоку, підстав і праву…»

А Олекса питає:

– Навіщо?…

Кралевич широко розкриває очі.

– Як то навіщо? Се ж вища мораль… перемога над злом через добро… і…

– Ні. Це пусте, – говорить Олекса авторитетно. – Ци я го щє переконаю добром, ци нє – а йк дам му одразу і в праву, і в ліву – то тогди певне переконаю. Вже не ме бирше лізти битиси.

– Але ж бо це вищий християнський заповіт. Це одно з високих місць християнського учення.

– Я не знаю йкого, лиш се дурне. – Олекса оживляється під впливом нової думки, що прийшла йому до голови. – А йк він дитє мале в ліве лице вдарив? То я мушу піднести дитину та й шє файно попросити: аноко йк бесте були ласкаві цесу дитину ще й у праве лице двинути. Так? Та я за дитину малу ребра му полом'ю, а не в лице…

На отця Кралевича впливає твердість, з якою Олекса говорить завжди там, де річ іде про його переконання. Жодних хитань, жодних або-або. Се так і не інакше.

І коли Кралевич вперше задумається над євангельським текстом, вперше приходить йому до голови, що дійсно се місце «дурне».

В усякому разі, теоретично. Се аскетизм. Індійський брамін, що тисячу літ дивиться на свій пупок, а звідти виростає лотос, а з того лотоса ще лотос, а з того ще, ще – і так до безглуздої безконечності. Олекса розбиває це одним запитом: «Навіщо?…» І справді – пощо се в живому, дійсному, сьогоднішньому житті?

Та навіть і в теоретичному відношенні. Ми ж не знаємо пропорції, в якій помішане в світі добро і зло, не знаємо взаємної їх сили. Що, як добра менше і воно взагалі слабше? Тоді, щоразу підставляючи щоку, добро мусить всі свої позиції програти і зло цілковито запанує на землі… В соціальних питаннях Олекса говорив уже прямо, з невмолимою твердістю. Тут уже жодні цитати, жодні отці церкви не мали на нього ніякого впливу, і він лаяв їх усіх підряд. «Ність власть оце не од Бога…»

– Від Бога… від Бога… А то від Бога, що перед домінією ґазда цілий ранок без шєпки, а лиш вийде на підсінє йкий писарина, то тут ґазда хуч єкий порєнний ци старший чоловік, сивий не раз, єк голуб, а б'є му поклін, тому писарині, д'землі, а тот кучєрєвитси, ніби що путнє. То від Бога? І то від Бога, що пани гівки собі до лужка берут і по десік, і п'єтнадцік на село? І то від Бога, що може збиткуватиси з людей пан єк хоче, може вбити свого підданого – й ніц за того не відповідати? То від Бога все? Ого! Єк то пан Бог таке злагодив, то не хочу я Бога.

– Бійся Бога, Олексо! Що ти говориш?…

– Що я говорю? Я говорю те, що тисячі людей плачут, тисячі дітей малих живут у бідности, що чєсом нема чого їсти, нема де посісти, нема чого жєти. А пани жерут, напиваютси, набуваютси, позахорабчіли землю, пасовиско, полонини – та й то так Бог велів? Єк він такий мудрий і добрий, то не міг він такого веліти та й дати одним солодке житє, а другим самі слези та біль. А йк він таке велів, що нема за що му клане – тиси. А може, й…

Отець Кралевич спішно переводив розмову на інші тори, бо це вже здавалося йому святогудством.

Тільки дивно: не міг Кралевич обрушитися на цього гуцула з усім імпетом віруючої власті, не міг покарати це кацерство, єретицтво. Сам себе ганив. «Ти ж служитель Божий, а дозволяєш у своїй присутності говорити такі речі. Та за це ж прокляття, анафема, відлучення від церкви…» Але нічого не казав Олексі, тільки старався не зводити розмови на такі теми, де можна би сподіватися спірних питань. Тільки трудно було вберегтися. Питання соціальної нерівності занадто боляче торкалися Олекси, й він мусив про них говорити, шукаючи відповідей. І тут конче натикався на Бога.

З Богом в Олекси було довше перемир'я. Обидві сторони завісили зброю, але це не був іще кінець боротьби. На дві чашки ваги людського сумління клалися звичайно на одну чорт, на другу – Бог. В Олекси одна чашка вже спустіла, треба би зробити якийсь порядок і з другою, інакше грозить вічна нерівновага. Всі спроби Олекси самому знайти вихід терпіли неудачу. Коли трапилася на життєвій дорозі така високоучена людина, то Олекса мусив собі нарешті сказати: або тепер, або ніколи. Якщо ця людина не розв'яже проклятого питання, то хто ж тоді ще?