Розділ «Частина перша»

– Таже я конє не маю. Ой…

– На собі несіт. Віднесете онну – вертайте за другов, але щоб я вас бирше ту не вигів.

Хтось із гурту бовкнув було, що так ніби не годиться, що треба дати чоловікові можливість забрати своє добро.

Але Гнат (Олекса не пізнав зрівноваженого, спокійного Гната):

– Своє добро? То моє добро він берет, бо єго худоба шє тільки не наносила. Я му своє добро дарую і не хочу бирше го ту вигіти. А хто мені має вказувати? Куждий на своїм обійстю ґазда, а я ту, на полонині. Я ту ґазда – і ніхто мені най не вказує… А хто хоче і свої відлучити – до ласки панцкої уручаюси. Хоч зара… Трембітаю на обід. Зара вівці приженут. Хто хоче – най вогорит свої знаменєта.

Схопив трембіту й дмухав у неї так, що звуки не поміщалися в інструменті й вилітали з горла, мов кулі з рушниці.

Ґазда, що так нещасливо зайшов собі з Гнатом, ходив поміж людьми й просив, чи хто не довіз би йому тих бербениць до села. Але кожний приїхав не так собі. Мав мати терх назад, тож усі відмовлялися.

Потім того ґазду наче що осінило. Він пошепотівся із якимось своїм приятелем, той передав йому з-під поли пляшку.

Ґазда підходить до Гната з налитою чаркою. Лице у нього вже було спокійне – він вірив у всесильність чарки. Але не знав Гната. Ватаг пити не захотів. Ґазда вже і так, і так. І вибачення просив, і давав усякі обіцянки – Гнат зостався невблаганним, і ґазді таки дійсно довелося відлучати своїх овець. А що не його лиш вівці були пічкаті, а й другого ґазди, що саме був тут, то зайшла ще сварка й там. Добре, що той другий ґазда, окрім пічки, познаменував свої вівці ще одним, йому лиш відомим знаком, а то готова б бійка.

Словом, поки вирядили того з його вівцями й бринзою, то крику було доста. А вже що лаявся на відхіднім, то скільки хотів. То вже було йому дозволено. Кожний знав, що треба ж дати чоловікові бодай вигавкатися. Зрештою, ця неприємна пригода скоро забулася у взаємнім частуванню. Горілки цей раз принесено було досить, обід тягся довго, і деякі пастухи пішли на пообідню пашу і геть-то веселі.

Та й Гнат підохотився трохи і все хвастав – який-то він ватаг знаменитий, яка у нього прекрасна система випасу, як він уміє підбирати пастухів і взагалі службовий персонал.

– Пастух має чисто си обходити весь чєс (тобто не знати женщин), бо би від того шкода би була в худобі. Та й щоби не вкрав – не то шо, а таке, шо синє за ніхтем, то й такого аби не вкрав. Бо йк хто краде – худоба зара си розриває, губитси по лісах та й готове нешіськє, ає… Та й меже собов аби вміли в мирності жити, аби не було у стаї псєкуванє та гризи усєкої. Такі у мене пастухи. У мене тихо, у мене спокій у стаї. Правда, пастухи мої славні.

І пастухи відгукувалися хором, із п'яною щирістю, лізли цілуватися, прирікали, що всі обіти виповнять. Лиш от… обіт цнотливості. З ним було найтяжче. Особливо коли прийде хто з домарів із жінкою.

Один вид челядини приводив декого з пастухів до стану нервового подразнення – і тоді во ім'я цілості свого обіту нарушалися всі інші. Насамперед обіт мирності, бо пастухи починали сваритися поміж собою, лаятися за кожну дрібницю, доходило часом і до бійки. Нарушався обіт всесторонньої послушності ватагові, бо пастухи нараз починали огризатися, показувати дух свавільства й протесту. Нарушався обіт повздержності, бо пастух хотів потопити у горілці своє подразнення, але горілка ще більше розпалювала. Взагалі нарушалося ще безліч обітів, коли хотілося нарушити лиш один.

Пастухи ставали тоді фантастами і мрійниками:

– От я пасу, а вна віходит з-за смереки. «А ти тут, леґінику. Ци не знайшли би си ми вбоє…» Або лежу у застайці… Коли чюю – шос тепле під боком. Озирнув си – а то вна…

І таке ріжне.

Ватаг перебалакав з одним з порядніших ґазд, потім закликав печеніжинських хлопців:

– Цес ґазда із Жєб'я – Слупейки. Він ідет зара іт хаті. Мете йти з ним. У него переночуєте, а завтра собі підете додому. Він вас ісправит на дорогу.

Юр і Видерка зраділи, Олекса зажурився. Пішов прощатися з якимись ближчими пастухами. Дивився на Хом'яка, на контури гір і з ними теж прощався. Ватаг усе те бачив, хоч і був підхмелений.