Розділ «Частина перша»

Ой у мене ременичок

Широкий та довгий,

Люб'є мене молодиці,

Заки ремень повний.

Єк зачало у ремені

Грошей не ставати,

Стали мене молодиці

Бай й не пізнавати.

Не дивітси, молодиці,

Шо я подорожній,

Любили-сьте ремінь повний,

Любіт і порожній.

Прийшовши до стаї, він відразу вніс у полонинську одноманітність якусь живу струю. Він і зажартує, він і приповісточку скаже, так все так до діла й до часу в нього виходить.

Він бідняк, маржини у нього немає, всього «єкихось п'єтеро овец», отже, йому, властиво, нема пощо сюди й ходити. То ходять ті, що по багато скотини мають; їм треба вибирати дат помалу, за літа, аби потім восени не тарабанити одразу багато. Якову не було такої жури, а проте він часто навідувався на полонину. Пояснював це потягами цілком нематеріального характеру.

– Ади, вітрєно тут, свобідно. Там, у селі, пани та корчмарі нарід присіли та й дихати нічим. А тут – весело.

Прийде, поживе кілька днів з пастухами, помагає їм: дров наносить, бо то хоч і ліс кругом, а треба ж їх наносити. Кошару направить, дошку коло сідця приб'є, стовп розхитаний укріпить, застайки полагодить, бо самим пастухам ніколи. І їсти поможе зварити, і в голові не одному поськає – до всього. А за те все і сам прогодується кілька день, і надають йому на дорогу і сиру, і бринзи пастухи – аби доніс.

Оце й зараз. Щойно наблизився, а вже кричить:

– Ой га, пршєпеньки! Ци дужі?

Пастухи хором відповідають одразу весело, бо це починається кількаденна полоса жартів.

– А ти шо лежиш, єк пан? Чо не доїш?