Розділ «Марго»

– Як вона?

– Сказали, отруєння, – видав замість відповіді Кабан.

– А її хлопець там? – запитав Силка.

– Не було. Я її одну бачив, – сказав Вєнька, дивлячись під ноги. – А шо, Гриша? Знову ти кіпіш наводиш?

– Та нічого. Я, мабуть, піду до Солдатенка, – спокійно сказав він, а у нас хребти від цього похололи.

– Гриша, ти б помовчав! – гаркнув Пономарь.

– Робота, Сергій, у мене така. Добре. Охороняйте. А я навідаюся до Батраків. – І Гриша вийшов, не надягаючи картуза. За п’ять хвилин він повернувся з Солдатенком, з допитливими, як у такси, очима, котрий чухав червону ґулю на носі. Привітався, сів поруч. Ангел смерті, різонуло мені. Саме такими вони і бувають, нічим не примітні, невиразні.

Марго померла рівно о дванадцятій ночі. А перед смертю прийшла до пам’яті і сказала:

– Передайте, що у нього все буде добре…

На пероні стояли Пономарь, Кабан, Вєнька, Черевик, Гриша Силка, Солдатенко. Ми дивилися, як оцинковану труну затягують мужики у синіх брудних комбінезонах, сопучи і сходячи похмільним потом. Трохи осторонь, ближче до входу у вагон, попід руку з матір’ю Марго – Діма Гальперін. Батька я не побачив. Коли поїзд рушив, ми ще трохи постояли, аж поки вагон не блиснув склом, зникаючи за поворотом у зелених високих травах. Так само мовчки підійшли до зупинки автобуса, а Гриша Силка сказав Солдатенкові:

– Погано, що ця історія таки закінчилася на Марго.

– Рід приходить і відходить, – Солдатенко витягнув з ніздрі волосину, чхнув. – Ходімо всі гуртом пропустимо по чарочці. За Марго. Світла була дитина.

І ми всі, здіймаючи пилюку, подалися до чайної, що напроти вокзальної зупинки… Ми пили червоне густе вино, а я подумав: ті, хто живе серед нас, учать нас жертвувати, а натомість виходять боягузами. Так я тоді подумав, тягнучи холодне вино, слухаючи, як базікають Кабан і Солдатенко. За вікном лежала земля – пустельна і безлюдна. Тільки у груднині давило, з лівого боку. Марго мертва, і ніхто її не поверне.

– А хіба серед паскуд жити краще? – несподівано сказав я вголос, і всі повернули до мене голови.

Якщо я закрию навіки очі, то хотів би побачити синє небо. Пізніше, коли поїзд мчав мене у ніч, а зелені хмари билися у вікна, мені приснилася Марго, і я знав, що більше сюди не повернуся. Хоча через двадцять років я прийшов у ці місця, але нічого такого не побачив. Сонячний полудень, з вилущеним крихким металевим звуком, що тремтів у високому небі так довго, що можна було встигнути дійти до ринку, випити склянку газованої води з малиновим сиропом; потім до цього звуку приєднувалося приземлене – загрозливе і люте дзижчання ос, і їхні укуси відчувалися майже на запах, шурхотіння скручених лапок на білій гладкій поверхні візка, з прозорими колбами – одна з червоним густим сиропом, друга повна чистої шипучої води; трохи вгорі, на підвіконні будинку з різьбленими віконницями, мав би сидіти рудий котяра, з нахабною бандитською харею. І далі вибалком тягнеться Лубенська, по краях невеликі будиночки, наче стулки мушлі у велетенському руслі висохлої ріки; різкий поворот – і все губиться в одноманітному пейзажі добротних будинків, що тягнуться аж до кінця, перетинається з гострою, як чорне лезо ножа, двісті двадцять четвертою трасою, що об’єднує дві столиці – нинішню і колишню… І з роздратуванням я зрозумів, спльовуючи пісок після дороги, що цього вже немає. І ніщо не має сенсу. Мій жаль за Марго не заступить часу. Ріка обміліла. А може, то тільки в юності вона була глибокою, як і наші надії. Не знаю. Не треба шукати відповіді. Людина бачить світ, яким він є насправді.

12 серпня 2005 року, Хорол-Київ