Розділ «Марго»

– Я мати твоєї майбутньої дитини. А це просто лист. До Силки.

– Ага. Листів вони тільки і чекають, – сказав я, закинувши рюкзака на плечі, побрів до машини. А вона стояла і дивилася мені у спину. Потім, не обертаючись на котедж, рушила. Місце дійсно противне, вирішив я несподівано. Ми виїхали на путівець, проминули водосховище, тяжке, бетонне, з самотніми сонними чайками, котрі, здавалося, впадуть і потопляться. Дорога перекидалася крізь поле скошеної трави, і на самому підйомі ми побачили невеличку церковку. Марго повернула голову і, не відриваючись, дивилася, доки зелена баня з дерев’яним хрестом не зникла. І ми побачили місто. Воно лягало на землю важкою чавунною лапою, що в сірому тумані запустила кігті у затоку. Пізніше я буду пригадувати, що то за місто, але висмикуватиму з розпалених пазух пам’яті то одне, то інше, доки воно просто не виникне, не відбудеться у свідомості, як велике біле місто, з чистими широкими вулицями, вікнами, з роями строкатих натовпів, що закручувалися живими, густими водовертями, а ледача затока облизуватиме його обгризені береги, наче кігті доісторичного ящера. Видавалося, що вітер до нас доносить рокітливий хор органів або церковний хор – чорна петля траси, з блискітками рухливих, як жуки, автомобілів. Ми зупинилися, вслухаючись, вдивляючись у списи антен, литі чавунні брами, відчуваючи ознаки тривоги і небезпеки. Марго вийшла з машини і стала на м’який асфальт. Позаду, за нами, щось тріснуло – розверзлося широкою рікою, каламутною і бридкою, потекло в чорні діри прохідних дворів. Мені хотілося сказати: Марго, ти розбиваєш мені серце. Але я заворожено уп’явся у в’язкий вуличний смог.

– Тут ми будемо щасливі, – сказала вона.

– Угу, – я закурив. – Як собака з перебитою ногою.

– Ні.

Ми стояли під напругою високовольтних дротів, з безкінечними вежами, що зникали на горизонті, піддимленому курявою смітників.

У гунявої баби, з білими металевими зубами, всохлою рукою, в’ялими грудьми, на яких покоївся крупний срібний медальйон, ми винайняли квартиру. Машину я лишив за два квартали, на пустирищі, без номерів, навіть гадки не маючи, що її знайдуть менти, а так, просто, від гріха подалі. Нам таланило. За ніч машину розібрали. У широкому дворі, де не росла трава, а лише пухнасті плоди айви висіли над головами круглобокими місяцями (а може, це було десь-інде?), де на ланцюгу бігав пес на куцих ногах, з великим і голим червоним черевом та довгим щурячим хвостом, ми знайшли перепочинок. Марго навчила пса давати лапу, а той смішно падав на бік, здибульнувши лівою лапою, випрошуючи ласий шматок печінки. Ми прожили на тій печінці мало не з місяць. Хазяйчин син тягав з бойні її вдосталь, але стара була настільки скупою, що не годувала псину, і фактично він підпав під юрисдикцію Марго. Хазяйка кожного дня гунявила про ціни, хоча на чорному ринку вони лишалися уперто стабільними. А в більшості народ ходив у напівком-бінезованому дранті, називаючи закордон мрійливим словом «там». Це індустріальне місто, з одноманітними сірими коробками панельок, мутною рікою, де давно виловлена риба загрожувала життю людини не менше, ніж піранья, перетятою кількома гігантськими мостами, це просякнуте смогом містечко діяло на нерви не менше, ніж провінційний, майже цукровий Хорол. Місто нараховувало до трьохсот тисяч мешканців. Але після року в Хоролі воно видалося нам гігантом. Я народився, прожив там, з перервами, цілих п’ятнадцять років, а після цього випадку мене бачили там не більше шести-семи разів. Не виключаючи того фатального року, коли оселилися Марго, Кабан, Вєнька, брати Пономарі. Звідси я думав про Хорол як про загиджене сільською братією містечко, де рідне попелище вважалося чи не найкращим, коли там тягали хвости мордаті нутрії, ходили свині, довгошиї гусаки, а баби перекупками висідалися на лавках. У мене Хорол відбивав бажання не тільки щось робити, а і діяти. Просто не хотілося жити. Така солодкувата полтавська сколопендра. Тому пізніше і Джулай, і Батрак, і багато інших перекочували в розряди легенд, про котрих із захопленням і робленим жахом розповідали пітні від сала молодиці. Логіка у Хоролі ніяк не товаришувала зі здоровим глуздом… Пройшов місяць, я став забувати тихі двори, засипані абрикосовим квітом, довжелезні весілля і не менші похорони. У Марго округлився живіт. Вона займала своє звичне місце біля вікна і штопала повзунки, які прикуповувала на чорному ринку. У нас було багато знайомих, але жодного ми не підпускали надто близько. Небезпеки давно не було, але вона існувала в нас самих. Ми оберігали одне одного від будь-якого прояву зацікавленості. Ми брели до нашої улюбленої кав’ярні під відкритим небом, високим і красивим своєю холодністю, розмовляли, цілувалися, але не мріяли, а тим паче ніколи не згадували ті місця, звідки приїхали, і це нас віддаляло. Ніхто не хотів повертати щемкий біль. Ближче до зими ми з Марго перебралися до центру. Наша хазяйка плакала за Марго, за мною, а швидше, за тією щедрістю, з якою ми розкидали гроші. Це місто так би і лишилося у моїй пам’яті великою сірою плямою, аби не Марго, ця жінка з зеленими очима, древньою фатальністю і покірністю своїй долі, а не людським звичкам, – це єдине, що могло і її, і мене зрадити. Це личило їй так, як Лондону Сахара. Це створіння існувало десь поза, не розуміючи людей, і навіть, попри тверезий і блискучий розум, не намагалося пролізти крізь хащі зрадників, ханжів, жорстоких. Під кінець осені я подзвонив до батьків Марго, потім зайшов до кав’ярні, замовив стакан кріпленого вина. За вікнами ішов дрібний дощ зі снігом. Я пив великими ковтками вино і думав про Марго. Думав про її запахи, затишні й приємні, і про ті запахи, що з’явилися зовсім недавно. І про її кашель уночі. Зранку, коли вона заварювала каву, мене знудило. В умивальнику велике дзеркало, затиснуте у вифарбувану в сріблянку потворну раму. За вікном дерева стояли голими, дощ перестав і сипав мокрий сніг. На вулиці кілька чоловіків. Вагітна жінка в червоному плащі, під чорною парасолею, вродлива, особливо її посмішка, з ямочками, і карі очі. Вона зустріла погляд, я вловив здивування, навіть страх, а потім вона мене зрозуміла: поправила мокрий локон, помахала на прощання рукою і зайшла в тролейбус. Я випив ще стакан і в отупінні, солодкому і приємному, просидів до темноти, слідкуючи, як займаються жовтими віхтиками вогнів поверхи за поверхами. Вечір, вино, сніг, що танув під ногами, шипів під шинами автомобілів, і місто, де тебе ніхто не знає. Це мене влаштовувало. Я вийшов, усе ще думаючи про Марго: про її запахи, про її голос, про все на світі. Біля нашого під’їзду побачив іномарку з невідомими номерами. З байдужістю удава піднявся на сьомий поверх, постояв перед дверима, тягнучи нудну сигарету без фільтра. Так я познайомився з батьком Марго. Він глянув на мене, як на скорпіона, якого треба негайно придушити.

Охоронник збирав валізи. Марго сиділа, склавши руки на животі. Вона повернула голову, посміхнулася.

– Любий, ти поїдеш зі мною.

– Ні, Марго.

Вона розуміюче похитала головою, і дві сльози покотилися по щоках. Я присів біля Марго на коліна, натиснув пальцем на носа. Марго пробібікала, обхопила, зовсім по-жіночому, незвичним жестом мене за голову. Батько демонстративно розвернувся спиною. Тут я вперше зрозумів, як це нічого не мати, але вміти і хотіти.

– Тобі треба їхати звідси, – сказала Марго.

– Так.

Заверещала електронна зозуля в настінному годиннику.

– Пора, Марго, – сказав батько, великий, з хлопчачим йоржиком чоловік. Він намагався не дивитися на мене, наче я відсутній, але якось не виходило, й очі у нього злодійкувато бігали. Копія Батрак, викапаний, лише окуляри і ніс у когось позичив. Він майже випхав у двері Марго й, обернувшись, сказав:

– Дзвони, Алекс.

Місяць ще я жив у цьому місті, серед гірких вітрів, пустирищ і заводських труб, радіючи зі своєї самотності, з книг і кінотеатрів, тягаючи за собою сум і кохання. Доки я ще жив на нашій квартирі, Марго кілька разів дзвонила, але здебільшого ми мовчали, і наше дихання хрипло повзало туди й сюди телефонними дротами. Весною, в березні, вона народила. Дитина померла відразу після народження. Дзвінки перестали мене будити зранку. Я місяць пив, курив анашу і ні з ким не спілкувався. Вона не дзвонила, а я, п’яний, намагався уявити нашу дитину, та нічого не виходило. Я чекав з місяць. Гроші закінчувалися. І якісь типи, зі специфічними тхорячими писками, зачастили до мого під’їзду. Я додзвонився до Марго, але мені там сухо відповіли, що її немає вдома, потім, що вона навчається, або несли казна-що. Я виїхав з квартири, влаштувався художником-оформлювачем до кінотеатру. Єдиним плюсом було те, що можна безкоштовно дивитися картини. На початку літа подзвонив Вєнька і сказав, що над Батраком і компанією відбудеться суд. За іронією долі напарником мені був безногий художник Шуман, німець з червоним носом, з ніздрів стриміло сиве волосся, з конячою пикою і рандольовими зубами і на додачу з дуже неспокійною вдачею. Його недолюблювали, але, як говорив сам Шуман: мої ноги, відсутність їх – мій страховий поліс. Я пив з ним пиво, стільки я ще не пив зроду, курив анашу. Після анаші здавалося, що світ висить у велетенській склянці води, але натомість було щось інше. Сама ж вода висіла чистим стаканом, і світанок падав у нього кораловими краплями крові… І так день за днем. Поки не подзвонив Вєнька. Я відпросився у Шумана і ввечері поїхав, ніяк не думаючи, що п’ятипале місто на затхлій затоці великої ріки бачу востаннє. Портові гудки злилися з вищанням кранів і криком брудних чайок, які залюбки копирсались у помийницях за містом і часто горіли у дротах високовольтної лінії.

Рівно о тій порі Марго зайшла у кавового кольору купе спального вагона. Провідник провів її завороженим поглядом, настільки дівчина була невимушеною, красивою, з плавними рухами, але про себе відзначив, що, напевне, холодна, може, зарозуміла. Марго була того дня бліда, спокійна, з виваженими рухами, навіть трохи манірна, але свіжа і приваблива. Молодий чоловік, у двобортному сірому костюмі, модно зшитому, з двома рядами порцелянових ґудзиків, супроводжував її у дорозі. Він говорив мало, але владно, як і належало людині, котра з часом стане дуже великою шишкою. Всю дорогу Марго мовчала, чемно дякуючи молодику, який, коли вони лишилися наодинці, зробився незграбним, навіть заїкався. Марго сміялася з його незграбності: мовляв, який ти смішний, але все ж такий милий, і мені хороше, що ми вирядилися разом у дорогу. Ти ведмедик, так вона говорила йому. А сама звертала увагу на одноманітні пейзажі за вікном. Вона виходила в тамбур і багато курила. Провідник її запам’ятав: «Красива сумна дівчина. Але погляд у неї, як у літньої жінки». Так він сказав. За нею в тамбур бігав молодий чоловік з одвислою круглою задницею. Звали його Діма Гальперін. Провідник зауважив своє здивування: «…такіє солідниє люді, шо ім дєлать в такой глухомані». Вони зійшли на пероні станції Хорол, з глухим бронзовим дзвоном, що його не забували начищати щоп’ятниці. І Марго стала навшпиньки, витягнула шию і ткнула пальцем у пивницю, а тоді у німий бронзовий дзвін. Вона усміхнулася, погляд був відсутнім, наче вона зайшла за якусь стіну, і тому Діма Гальперін розхвилювався. Марго була радісна і щаслива. Вона рушила на зупинку, заглядаючи у вікна, і здивований Діма відзначив, що останнім часом він не бачив такого просвітленого і щасливого обличчя своєї коханої. Пізніше вони поселилися в готелі, якраз біля того місця, де люди її діда проткнули одного вірмена, – вона надула губки, насупила брівки, пригадуючи його прізвище. Діма Гальперін спитав: «Що ти таке, сонечко, говориш?» Уперше за цілий рік вона голосно розсміялася, прямо таки захлинулася від сміху. І вони пішли снідати. В ресторан. Там вона зустріла Вєньку, але привіталася стримано, з бісиками в очах, так, наче він у чомусь винен, але, швидше за все, до неї погано доходило, що вона приїхала сюди не на прогулянку. Діма Гальперін з неприхованою відразою копирсався у тарілці і, ледь-ледь підвищуючи голос, говорив, що треба було попередити батьків. Марго ніжно гладила його руку, покусувала губи, була бліда і шепотіла: «Нічого, Діма, нічого. Це нам обом треба пережити…» Марго мазнула його мізинцем у соусі. Пізніше, займаючись коханням, він стандартно, зі знанням справи, відкинувся на спину, тихо сказав їй, що вони обвінчаються, а тоді виїдуть з цієї країни, де все смердить, де навіть вітер… Він не подумав, а Марго злякалася того, що сказала: «Тут навіть вітер убиває людину». Так, ствердив Діма, син дипломата, студент останнього курсу МДУ. Ранком вони пішли на місцевий ринок. Купили повний кульок золотих абрикос, а Діма захопився місцевою говіркою, метушливо бігав за Марго між рядами торгуючих і все прицмокував: «Який колорит, зайчику. Який колорит». Місто сонно розчинялося у полудні, й був медовий Спас, свято Маковія, і жінки, баби поверталися з церкви з невеликими букетами, з пучками маку. Одна літня жінка підійшла і простягнула Марго букет, а та стояла бліда, з безвільно опущеними руками, і сльози наверталися, наверталися, наверталися. Діма Гальперін перехопив букета, чемно подякував. Марго сказала, що хоче в готель.

Так, пізніше я дізнався, що ми приїхали разом. Іноді у мене виникала божевільна думка, що ми разом дивилися на низьке небо, на зупинку, на дзвона, що горів проти сонця маленьким пророцтвом. Я дістався до центру, поблукав там, зайшов до Кабана, і ми добряче випили. Кабан сказав, що не треба було приїжджати, але нехай, ти знаєш, що робиш, інакше ти ідіот; звісно, якщо я хотів бачити Марго, то це докорінно міняє справу, але вона тут з якимось товстосраким московським пацюком.

– Марго тут… Якого фіга тут робити Марго? От кому-кому, Кабан, а Марго тут робити нічого.