Розділ «Марго»

– Бог розсудить, – сказав Пономарь.

– Не домішуй сюди Бога, – сказав я, але подумав, що Пономарь тут правий.

Потім був понеділок. За понеділком вівторок. Суд затягувався, виникали свідки, яких ніхто ніколи не чув і не бачив. А потім настала черга Марго. Ми сиділи у кав’ярні і пили теплу крем-соду, базікали про те та про се, кидаючи оком на перехрестя, обігріте шкваркучим сонцем, потім погляд перевели далі до Головпоштамту, звідки підуть перші люди. Ми сиділи кілька годин, вискакували покурити, а Кабан пропонував напитися, бо так ітиме швидше час, чокнутися, їй-бо, можна. Пономарь сказав, що Кабана закриють у кутузку бухим в сраку. Ото буде хохма. Якого ви хєра, ми за кого тут мазу прийшли тягнути, за Марго чи за самих себе, видав Вітька Колесник. Усі знову замовкли, тільки тягнули казбечину. Мухи шили повітря. Полудень стояв густий, як заварене з цукром молоко. Інакше про це ніяк не скажеш. Нарешті ми побачили Черевика, який ішов перевальцем, у синій сорочці, шкіряному піджаку. Черевик, грузький, із пористою шкірою, витягнув пачку сигарет, закурив, а потім видав:

– Вилазьте, тхори!

Ми вставали поодинці й виходили. Черевик пускав дим, тягнув. Нарешті він сказав:

– Ну шо… Цим трьом – вишак, а Людці – п’ятнадцять з конфіскацією.

– Да, для Марго новини фігові, – сказав Вєнька.

– Це ще подивимося. – Пономарь прикусив щоку.

Пройшла п’ятниця, а Марго і не думала їхати. Ці дні були безликими. Ми мало пили, нишпорили біля готелю, ґелґотіли ватагою гончих. Марго виходила завжди у супроводі кавалера на ім’я Діма Гальперін. Він поблажливо усміхався, віддалік забачивши зграю, яка пхала один одному в боки кулаками, ошивалася на засмоленому п’ятачку, прямо під готелем. Цей п’ятачок вічно нагадував мені, як до міста приїхали ліліпути. Нам виповнилося по сім років, не більше. Ліліпути стояли на цьому п’ятачку і курили, а ми незмінною юрбою тупцювали навколо. Черевик кричав на всю горлянку: «Подивіться, маленькі люди! Маленькі люди! Маленькі люди!»

– Мила, наступного разу я запитаю, що цим людям потрібно, – чули ми, як говорить Діма Гальперін.

– Атож, – сміялася Марго, бліда і врівноважена.

У суботу, останнього дня, настрій у мене вкрай зіпсувався: важко пливли протерті хмари, небо взагалі ковзалося по плечах. До мене в обід навідався Орлов, новий дільничний, і почав чіплятися за всілякі капості, типу розбиті лампочки, у місті бачили п’яним, коротше, суцільний брєд, в якому я не вбачав нічого хорошого. Я відкрив перед його хавлом паспорта, провів у повітрі й засунув до кишені.

– Ось що, Вася. Буде бумажка старша за цю, тоді і приходь.

Але Орлову спало на думку перейти на рибалку, балабонив про корм і клювання. Нарешті я сказав:

– Іди геть звідси, потворо.

Таким робом спекавшись непроханого гостя, я двинув на п’ятачок, або, як у нас говорили, «на біржу».

Марго, видно, того дня блукала містом, бо Вєнька побачив її з танцювального майданчика. Він якраз виводив «Донну», коли Марго з’явилася з-за тиру криворукого дяді Льоні. Вона дійшла до ресторану, а Вєнька пішов напереріз, бо відразу здивувався, що з нею не було Діми Гальперіна. Хлопці стояли купками попід липками, весело реготали, як на трясцю. Взагалі в суботу тут рух, і цей район неприємно жвавішав, особливо для правоохоронних органів. Тож Вєнь-ка надавив на ноги, бо, за його словами, Марго була якась не така, дивна чи що. Він побачив, як у Марго підігнулося коліно. Вона закинула голову і завалилася всім тілом на асфальт. Вєнька нахилився над нею, підняв за плечі, а тут підоспіли хлопці і я. Обличчя у Марго було неймовірно блідим, майже зеленим, а в куточках уст піна. Я взяв її на руки і поніс до машини, що стояла поруч.

– «Швидку»! – закричав хтось.

В авто вона прийшла до тями, відкрила очі. Руки холодні. Вона нічого не могла говорити. Я бачив, як обличчя поступово змінює колір, очі провалюються, а ніс загострюється.

– Отруєння, – сказав лікар, невисокий, широкоплечий, з гітлерівськими вусиками під червоним носом. Він нас майже силоміць випер. І ми сиділи в сірому коридорі, з облупленими шматками штукатурки, виходили покурити на ґанок. Прийшов Гриша Силка, тримаючи в руках кашкета, і я зрозумів, що він біг.