Розділ «Марго»

Я промовчав, розуміючи, що вона говорить правду. Що справа тут зовсім не в нас і не в людях, а в чомусь іншому, про що тяжко або неможливо говорити.

– Тобі заважали батьки?

– Ні. Вони відправили мене у психушку. Мені якраз там і було місце. Так вони вирішили. Я дійсно була погана. Ніяка. Після смерті дитини, після тебе, після… – Вона заплакала.

«Нарешті», – подумав я.

– Ти змінилася.

– Ага.

– На кой ти приїхала на суд? Батько знає?

– Е-а-а. Я Батрака підведу під вишак, – несподівано рішуче промовила вона. – Це він убив нашу дитину. Тоді…

– Давай не будемо про це…

Ми зайшли і випили домашнього яблучного вина. На вулиці злива. Марго сиділа, обнявши коліна, заглядала сорокою в стакан і просила ще долити.

– Досить, п’яничка. Я тобі дам плаща, нехай твій щур забере тебе. Я зателефоную, – сказав і побрів на вулицю. На східцях схаменувся. Побіг назад, перестрибуючи мало не через три сходинки за раз. Марго сиділа у кухні й бавилася, гріючи руки об настільну лампу. Я ляснув себе по лобі.

– Шиза.

– Шиза, – повторила вона і пирснула зо сміху.

Далі вона звично стягнула светр через голову; далі були її важкі груди і туманне світло дощу крізь вилуплені в ніч ліхтарі. Вона тільки сопіла, щось дражливо говорила у перервах, а потім ми починали знову, пірнаючи одне в одного з такою легкістю, як це роблять звірі або закохані. До ранку не могли заснути. Ми говорили про тітку Глашу, про макак у зоопарку, про все на світі. Марго хитро відсувала минуле, аби тільки зараз воно не торкалося цієї ночі, білої від дощу, сумної від думок і спогадів. Винахідливе кохання не лишало нам нічого, окрім того, щоб дивитися одне одному в очі. А на світанку вона пішла. Марго зателефонувала, і Діма за півгодини забрав її. Про що вони говорили, мене не цікавило. Я сидів у кухні, квасив вино, вдихаючи і видихаючи запах Марго, що висів прозорими хмарками повсюди. Потім я витягнув тетешник, поклав на стіл, поставив стакан і налив самогону.

– Я його замочу… – сказав я своєму відображенню у вікні. Я випив стакан сімдесятиградусного пійла, мов воду. Другий пішов, як у прірву.

Суд післязавтра, але до нього треба дожити. Під обід я очуняв серед недопалків, порожніх пляшок, з пістолетом у руках.

– Шиза, – сказав я, але чомусь подумав про Силку.

Про суд знали всі. Від самого початку місто жило звичним життям: нагодою відвести душу, бути поміченим місцевим начальством, просто похизуватися новими нарядами, заповнити пустоту існування світськими розмовами тощо. Це знали всі: Пономарь, Кабан, я, слідаки, Силка і двадцять тисяч чоловіків і жінок, одягнених в однакову одіж. Навіть повітря, яким ми дихаємо, і те, здається, щось та знало з цієї історії. Мене лихоманило, ломило потилицю, сонце палило немилосердно, а небо вилинялою ганчіркою падало у яри та степи. Я сидів у центрі, жлуктив пляшкове пиво, відчуваючи, що моя рішучість витікає у здоровенну чорну дірку, туди, де спокійна, лінива зневага, головне – несосвітенна тупість, яку мені тільки з роками доведеться навчитися прощати людям. Але, блін, це знали перекупки з пластиковими та дюралевими відрами, з грушами лимонками, п’яниці в барах, робітники на кістковому заводі. Вони всі очікували шоу. Дітям натерли милом до червоного мармизи, дівчаткам одягли нові туфельки, пов’язали велетенські банти, а на себе вилили кілька літрів дешевих парфумів, начистили золоті та рандольові зуби, і всі наче по команді ляснули дверними замками і з несосвітенним галасом рушили на суд.

– Зрештою, вона не твоя вже дівчина, – сказав Пономарь. – Щоправда, ми можемо підстрахувати по місту, а далі… решта…

– А решта залежить від невідомості, – сказав я.