Розділ «3. Альфа й омега»

– Ні!

– Чому, крихітко?

– Вона стара. І від неї тхне пріллю.

– Хе-хе… Як від мене, хочеш сказати? – Алла зажувала гумку, видула рожеву бульку.

– Не хочу, – повторила я, але, здається, не так твердо.

– Ти хочеш Пашу? Так. Пашу. Цього зализаного гомика.

– Не твоє діло.

– Буде твоє, моя золота.

Алла встала і вийшла, пряма як стріла. Наче на прийомі в англійської королеви, стільки в неї було достоїнства. А я просиділа до ранку, спокійно мандруючи своїм світом, і ні про кого не думала, навіть про Пашу.

Чотири роки, як моєму тату викинули мізки, разом з його смердючою душею; чи була вона в нього, принаймні він ніколи не морочив собі цим голови. Він страждав на запори, тому в очисні клізми вірив більше, аніж у подібні речі. В кафе «Дорз» скоро, через десять років, перетнеться і моє життя, якого не перемінити, а могла бути й інша забігайлівка. А можливо, то був якраз і не «Дорз», де замочили Прища. Плутанина дає іноді користь. Ти плутаєшся не сам. А водиш, нехотя, за носа інших.

Усі прибулі на річницю відчували його присутність. Нашорошивши вуха, вони дослухалися до скрипу паркету, дверей, ґнота на запалених свічках. Хоча вони переконливо знали, що Бога нема, а існує мораль, якою можна вертіти, як дзиґою. Вони непогано влаштувалися. Але пополоскати сигмовидні кишки необхідно, ну, край необхідно. Нудьга страшна штука. Але треба ж таки уміти себе заставити у ніщо не вірити і бути легким та безтурботним, за винятком вродженого ідіотизму.

Всі вони сиділи за одним столом, з вензелями графів, але точно не Потоцьких. Вони: моя мама, з новими колоїдними губами, невимушено ляпаючи віями, Інгрід по праву руч, трохи зліва, торохкотячи загіпсованою ногою, сам Вольфганг, а на самому почесному місці майбутній маршал Возлико чи Водянко, коротко стрижений курдупель зі своєю наполеонівською манією та іншою половиною цієї манії, дружиною Ніною. Ніна пріла від сала, що чотирма шарами випинало з-під італійської вечірньої сукні. Ці йолопи сиділи один проти одного, і кожен вважав, що саме той, напроти нього, справжній кретин. Тому всі присутні були підкреслено коректні.

На столі шампанське за сто доларів пляшка, ікра червона, чорна, також біле вино і шестисвічний канделябр. Я тулилася в кутку. І я чекала, хто розпочне першим. Не важливо про що, аби поговорити. Рівно через десять років, з великим запізненням, я придбала акваріум. І нині годинами просиджую, спостерігаючи за мовчазними японськими телескопами. Пускають собі бульки, і все. Навіть не дохнуть, не вбивають, не крадуть, коли забули кинути їм жрачку. Першим почав майбутній маршал. Він сказав наступне:

– А знаєте, я недавно знайшов у себе багато спільного з Гудеріаном, – він розвів руки, і жест цей міг означати що завгодно.

– Боже мій, Боже мій, – заторохкотіла Алла. – Зі мною точно таке, те ж саме…

– Мама у нас генеральша, – квакнула я зі свого кутка.

Всі заглохли і подивилися на мене. З-за давності літ я не пригадую, що я відчувала.

– Давайте вип'ємо за упокій грішної душі нашого товариша і колеги, – Ніна труснула цицьками.

Всі випили, але думка про схожість зеленою скраклею висіла в повітрі. Треба було її опустити. Алла їла дрібненькими шматочками, із вселенською скорботою на обличчі, наче три роки тому пристрелили не її рогатого пентюха.

– От я взяла журнал «Здоров'є», і все, майже все у мене є. Як жити, як жити при такій скруті. Ліки, нянька, – заторохтіла Ніна.