Розділ «3. Альфа й омега»

– Хочеш пограти у корівку? Колись ми гралися у корівку. У мене був знайомий хлопчик. Ми роздягнулися. – Павло швидко задихав. – Я став на руки і на ноги. Як корівка. І він смикав мене за дійочку… Так смикають корівку за дійочку. Потім він катався на мені.

– Ні, не хочу. Я не бачила зроду корівки.

– Зараз, крихітко, побачиш, – Алла затягнулася глибоко гашишем і облизала соковиті, враз пересохлі губи. Алла осоловіло глянула на Павла: – Тільки ти, любий, може, переплутав… – Вона залилася реготом. – Може, то була справжня корова?!

– П-хе-е, – презирливо надув губи Павло. – Яка різниця, хто то був – корова, дівчинка, хлопчик. Я пробував анальний секс із псом, але це не так збуджує. От подрочити псу член – то інша справа. Він міцний, дає багато сперми. Або коли він наскакує на тебе ззаду. Одне задоволення. Треба любити задоволення, як і своє тіло. А ви дрімучі совки, колгоспники. Ви про це мрієте, а я роблю. Далі штрикання та лизання одне одному, баба з бабою, у вас не вистачає ані розуму, ані сміливості.

– Падло, – млосно протягнула Алла. – Ти забуваєш, що вона моя донька. – І гроші… – хрипнула Алла.

– Божевільні гроші, – сказав Павло. – І я їх на тебе витрачаю.

Алла царським жестом простягнула в мій бік руку.

– Твоє…

І тут мене прорвало:

– Я буду грати у корівку. Тільки без неї, – і ткнула пальцем на Аллу.

Але того вечора нічого такого не трапилося. Ми з Пашею мило розмовляли у затишній маминій кімнатці, з плюшевими ведмедиками, китайськими картинами на шовку. Ми розмовляли про цікаві речі. Чому дітям не дозволяється те, що й дорослим, і як визначити: хто дорослий, а хто малий. Він попросив мене підняти спідничку. І я слухняно підняла. Павло помацав мої трусики, погладив попку, розвернув і ще раз попросив, щоб я їх приспустила. Він поцілував одну половинку, потім другу. Далі роздягатися я не захотіла. Лише показала йому свою киску, сівши на крісло, широко розставивши ноги. Павло попросив її поцілувати. Я згодилась. Він лизав її язиком і в перервах залитував, чи приємно було. Мені дійсно було приємно. І я йому це сказала. Тоді він ввів вказівний палець у дірочку і сказав, що я там волога і що я вже доросла дівчинка, а вільною рукою витяг свою штуковину, що задерлася догори і тремтіла з кожним порухом. Він сказав, якщо мені приємно, то нехай і я йому зроблю приємне. Як? – запитала я. Потримай мою штуку. Мою піпіську, сказав. Бачиш, яка вона велика і гарна. Я затиснула його член руками, і він відразу кінчив. Тоді я сказала, що пішло біле молочко. Мені сподобалося. І попросила ще раз. Але Павло відповів, що нехай іншим разом, він втомився. А ще іншим разом ми будемо фотографуватися голенькими. І грати в корівку? – перепитала я його. Так. А хочеш фотографуватися голенькою? Я дійсно цього хотіла, бо він був першою людиною, яка звернула на мене увагу, і поводився він ніжно і не грубо. Я згодилася. Так нас застав яскравий, налитий сонцем і свіжістю світанок. І вперше, у сім років, я відчула світанкове очищення.

Навряд чи мене називають замкнутою. Швидше, від природи я цікава. Мене цікавили нові речі, які я брала до рук чи дивилася на них. Вони наповнювалися особливим сяйвом. Будь то нова іграшка, сукня, плюшевий ведмедик, а найбільше прогулянки, яких я була полишена, ув'язнена в старому добротному цегляному домі кінця сімнадцятого століття з безліччю кімнат. Там ховалися мої таємниці, там починалися мої подорожі, а далі склалося гірше. Я почала мандрувати в собі. Спочатку це почалося з вигаданих історій. Я вигадувала красиве життя, з золотими вежами, з прихильниками і коханцями. Я принцеса, я одним порухом можу змінити все. Навіть мама дбала у цих фантазіях про мене. Але роль у неї була якоюсь невизначеною – від служниці до мами-королеви. За настроєм я то шмагала її, то заставляла виконувати найбридкішу роботу. А то ми мешкали на безлюдному острові, серед волооких одалісок і темношкірих рабів. За моїм велінням вони йшли завойовувати для мене світ. Після чого до одного шоколадного героя, з ясним поглядом, фіалковими очима, у мене виникало кохання. Він не відповідав мені взаємністю, і я саджала непокірного на ланцюги до підвалу. Він каявся. І ми щасливо ходили, взявшись за руки, берегом моря. Ніякої там гри в корівку… Так я мріяла, тиняючись кімнатами, чекаючи на Пашу, а він не приходив і не приходив. Але, як я здогадувалася, справа була в Аллі.

А як він приходив, то приносив чудернацькі трусики, завжди рожевого кольору, солодощі, що здебільше нагадували геніталії або тварин, або людей, або ще чиїсь. Паша називав їх марсіанськими штучками. Він був добрим, лагідним, навіть покірним. Ми грали в корівку. Він роздягався. Ставав навкарачки, я сідала зверху, і він, задираючи голову, говорив: «Му-му-му…» Паша сердився тільки тоді, коли я сміялася з його «му», – хвицався і пускав піну, навіть плакав, тихо, майже як ображена дівчинка. Тоді я запихала йому ділдо у попку, доїла за його дійку, а він стогнав, хрюкав, облизував губи і просив ще і ще, доки не текло біле молочко, яке, як тоді вже я дізналася, називалося спермою, але ввічливий, інтелігентний Паша говорив, що це мужське сім'я. Над Пашею я тримала владу. Це я зрозуміла відразу. Проте я дозволяла лизати мені киску запускати трошки пальчика мені у щілинку в попку але далі не пускала. Мені це вже було не так цікаве, і нічого нового. Паша просив мене роздягатися, фотографував у всіляких позах. Фотокартки показував Аллі, і вони гучно лаялися або дико реготали. Швидко це нам обом наскучило. Вірніше Аллі. Пізніше я здогадалася, що справа в грошах. А невдовзі вона захворіла, і, переповнена кожного гожого дня, наша вітальня спорожніла. Лише, правда, дуже рідко, з'являвся Паша – моя корівка. Так у нашому домі поселилася пришелепкувата парочка німців. Грошей на мамині забаганки не тільки не вистачало, бо все йшло на ліки, косметику, каву, делікатеси, без яких Алла не могла себе уявити, бюджет нашої сімейки під час її хвороби дорівнював нулю. Світська левиця ніяк не могла второпати, що від чогось у цьому житті треба відмовлятися. Швидше Алла мене викинула би або продала циганам. Таке стерво.

У дедушки Вольфганга справжній отходняк, а ще по-справжньому ломка, а по-науковому – перша стадія відняття. Вчора, обдовбавшись якоюсь дешевою азіатською наркотою, він на наших крутих, єлизаветинських східцях зламав ногу. Зранку професор Вольфганг стогне і кашляє. Він скаржиться на невимовну біль у всьому тілі. І продовжує кашляти. Говорить мені, що це, кіндер, від ноги. Але я знаю, що він бреше. У нього міцна, кущем, шевелюра кольору соломи, а очі, мов у кролика перед забиттям, благальні, от-от заплачуть, і ці два василькових ока зводяться до стелі, молячи і просячи. У нього ще є Інгрід, старушенція, так ми між собою, в коротких розмовах, її називаємо. Від обох німців несе пріллю. Інгрід – сухе комінтернівське стерво у третьому поколінні, з ламкими кістками молодиця, але я уперто, як сказала, зову її старушенцією. Худі, трохи запалі щоки, підборіддя різко висунуте вперед, маленький, навіть симпатичний носик. Їй усього тридцять шість. Але у свої тридцять шість вона, продута німецькими вітрами, холодна до ломок і благань чоловіка. Вольфганг старший від Інгрід років на тридцять, якщо не сто. Але ще той цап. Теж збризок Марксов их моделювань сталінського віслюка. Нордична красуня ставить перед ним дилему – або морфін, або трах. Значить, у професора подвійна ломка, бажання отримати два задоволення; у пунктуального і прагматичного німця ще й до того ж непрохідна глухість. Парочка – колишні гедеерівські німці, які шість років відбабахали з Хонеккером у в'язниці, де колишньому професору медицини проламав голову стільцем ще один політв'язень, коли Вольфганг поскаржився на жратву, що гірше свинячої. Політв'язень за національністю був українцем, працював на якусь розвідку, тож і загримів до колишнього істеблішменту на нари. Батька його убили під Корсунем, а маленького, дворічного, брата спалили у хліву партизани разом з кількома п'яними есесівцями, по п'янці, десь під Пирятином чи Хоролом, що на Полтавщині. Для нього вони всі були фашистами.

Відбувши строк, вони вийшли з в'язниці, без чинів та нагород, без грошей, а Інгрід навіть без житла. А ще Інгрід вийшла з тюряги закінченою лесбіянкою. Охоронниця з перших же днів уподобала випещену партпрацівницю, почала тягати до себе в каптьорку Вольфганг, сидячи на лавці, під вологим німецьким дощем, перед залізничним вокзалом, усе не наважуючись зайти погрітися, випити кави, подолати страх, зустрів Інгрід, що примостилася під трансформаторною будкою і все дарма намагалася намацати на нозі голкою вену. Вольфганг їй допоміг. І тоді вони пішли до нього. Так і лишилися. Змін майже ніяких, якщо не враховувати набутий Вольфгангом у тюрмі антикомуністичний досвід, обопільну наркоманію, якою професор бавився ще до відсидки, та сексуальні уподобання обох. Звісно, вони вважали себе скривдженими. Морально і сексуально. Заїдали злидні, якщо то можна було назвати злиднями. Після стількох років розкошування. Негаразди там: хлопчики, дівчатка, морфій. Задоволення надто дороге для ізгоїв, але саме це рухало і заставляло жити Вольфганга та Інгрід і триматися вкупі. Так тяглося доти, доки старий знайомий, здається, секретар самого Хонеккера, за допомогою друзів відправив парочку до Союзу, вже, напевне, тоді колишнього, де вони досить непогано прилаштувалися. Мені завжди імпонували німці та англійці, але упаси Боже від ідейних. Досить з мене нашого рвання.

У Алли пролетів чорний ангел над головою. Фінанси і болячка. Одне з одного. Алла підчепила якусь мудровану болячку, лікування котрої дорого коштує. З її дірки смердить, мов з каструлі, повної тухлої риби. Вона лежить, закутавшись у пухнастий плед, цокотить зубами, жовта з лиця і нудотно стогне. У неї щось середнє між сифілісом та гонореєю, – так говорить Алла. Пожалійте її, пожалійте, вона така самотня і нещасна, все так і співає у неї.

Батька я пам'ятала добре, хоч на час його загибелі мені виповнилося рівно три роки. Я добре знаю, як він загинув. Що б мені не говорили Алла, Алекс і хтиві ласуни типу Тоцького. Алла патякала, що то сліпий випадок, дурна куля… Біла сонячна пляма на підлозі кав'ярні. Я йду від стійки, з морозивом. Рожевими, посиланими брунатним шоколадом кульками. Дивлюся на вітрину; протяги риплять надувними болванчиками, зачепленими за вуха тоненькими нитками: зелені, сині, оксамитові, руді. І на балконі протилежного будинку я бачу чоловіка з гвинтівкою в руках. Ми перехоплюємо погляди, і він мені підморгує. За столом сидить гурт кремезних мужиків у шкірянках, від них йде незвичний запах. Я підійшла до їхнього столу і запитала, яке їм подобається морозиво. Алла істерично заверещала, підскочила, ухопила за руку. Один здоровань, з крутими плечима, що крилами йшли трохи наперед, трохи сутулий, з оливковим відливом шкіри, підвівся. Він хотів щось делікатно роз'яснити моїй пришелепуватій маман, аж тут він розкинув руки, ригонув густою кров'ю Аллі на обличчя і завалився на стіл. Відразу упав мій батько. Гумові різноколірні болванчики запурхали над ним, а він дриґав ногами, і болванчики вихорцем все кружляли і кружляли над його тілом. Алла з вереском упала на коліна, затулила долонями вуха і ткнулася обличчям у підлогу. А я стояла і дивилася. Чоловік на балконі прицілився знову. І тоді я зрозуміла, що стріляли таки в Аллу, не в мене, не в цього чоловіка, а глупа куля викинула ще дурніші мізки мого батька на десерти його дружини, моєї матері. Потім я знову побачила, що стою на сонячній плямі і дивлюся на чоловіка, що, видно, щось говорив, але я бачила, як тільки ворушаться губи; через багато років я запам'ятала і розшифрувала той зміст: «Нехай молиться. Сука!».

Золотий кігтик Інгрід дряпає коліно. Видно лише її руку по лікоть, чорну панчоху, знову увігнаний в коліно кігтик пускає стрілку за стрілкою, гостре коліно ховається, висувається, а ще лев'ячу лапу антикварного крісла; покійний тато ледь не отримав інфаркт, коли дізнався, яку ціну заплатила за цю річ дружина. Голос Алли. Тужний, надумано притомний і благаючий, голос, що оббреше кого хочеш.

– Мені потрібні гроші. Зрозуміла? У мене запалення яїчників, фашистська сучко!

Довгий палець, увінчаний золотим кігтиком, підіймається догори: