Розділ «3. Альфа й омега»

– У меня нет для тєбья ні капєйка. У тєбя люес! Советская прошмандовка. – «Прошмандовка» у Інгрід звучить по-російському чисто, без акценту.

– У мене нет сифіліс! – верещить голос Алли.

– У тєбья єсть дочь, – тремтіння тремору, модуляції і ще чогось, мов та школярка, що зазубрила два на два, говорила Інгрід.

Зараз, з цієї височини дивлячись на сіро-жовті склепіння водосхрону, з латунним сонцем у свинцевих водах, на дику природу витягнутого цівками лісів, гробоподібного, мертвого міста, колись закіптюженого різноколірними димами, я думаю, що кращого корму ракам, як моя матуся, немає. Бо уявляєте, що приходить час і ніякі селікони, ніякі колодіуми, відкачки жирів уже не тримають її трухле тіло, і вона на тво'іх очах розвалюється на частини-імплантанти. Ти витягуй. Перетягуй для неї судки, став крапельниці, катетери. Витятуй гівно, те гівно, за її словами, звідки я вийшла. Б-р-р… після всього…

І от я бреду, крадуся під великими вікнами. І думаю зі сльозами на очах про Пашу. Я іду під великими вікнами нашої квартири, де оглушливий яскравий світ, який не нагадував нічим моєї уяви, мого віртуального життя. Мене млоїть жаль до себе. І цього я не можу ніяк спекатися. Не минуло і кількох годин від підслуханої розмови між Аллою та Інгрід, а ціле довжелезне життя враз скрижаніло в мені, і під вечір зробилося холодно та байдуже.

Алла ніколи не розмовляла зі мною, ну, майже. Але того дня, сопучи та стогнучи, вона власною персоною пришкандибала до мене, сіла, закурила довгу ментолову сигарету і довго мовчала. Тоді я запитала, сама запитала:

– Ну, чого треба?

Алла голосно прокашлялася.

– Ти вже доросла дівчинка, – кинула косо на портрет Паші в костюмі мачо.

– Слава Богу мені сім років, – відповіла я.

– А от ніякого тобі виховання. Так грубо говорити з рідною матір'ю, душенька, прямо не збагну, в кого ти вдалася… напевне тато, царство йому небесне! Ну-ну, нічого, все в житті можна виправити. На осінь я відправлю тебе до діда та до баби. Хочеш?

– Ні.

– Змилуйся, у мене теж є життя. Мені треба займатися собою. Щоб ти жила далі, могла гуляти, навчатися. Щось одягати. Розумієш?

– Ні. А хто буде мною займатися? – І ми зазирнули одна одній у вічі. Зігнуті, мов ті дві зміюки в позі нападу. Ми знали, не зважаючи на велику різницю у віці, чого чекати одній від одної. Ми прекрасно розуміли, що одна хоче від іншої. Мати від доньки. Донька від матері.

– Тебе ніхто не запитує, – рявкнула Алла і струсила попіл на підлогу, прямо собі під ноги.

– Не сміти, – сказала я.

– Саме прибереш… – Алла попорпалася в кишені, театрально застогнала.

– Ну…

Алла вдала з себе задумливу топ-модель після десяти років, проведених на подіумі. Невимушений, романтичний порух з остеохондрозним потріскуванням.

– Ти б не хотіла побавитися з Інгрід? А?