Розділ «14»

— Мені це важливо для впевненості у собі. Це тільки аванс, коли все зроблю, стільки ж отримаю!

— Роботу в банку тепер кинеш? Там же копійки платять?

— Навіщо ж її кидати? Нехай буде, я там не втомлююся, та й комп’ютери в банку потужні… А в тебе настрій щось не дуже, я бачу, — Колян нахилився до приятеля, зазираючи в обличчя.

— Нормальний настрій, — Ігор спробував посміхнутися. — Просто не люблю дивитися на долари в пачках. Напевно, відтоді, як ми продали квартиру в Києві…

— А-а-а, — розуміюче протягнув Колян. — Ностальгія по Києву! Нічого, розбагатієш, купиш собі іншу квартиру. А я ось тобі заздрю! За п’ять хвилин від дому — ліс, можна в будь-який час шашличок на природі організувати! Давай на днях зробимо? З мене — м’ясо, з тебе — дрова і пиво.

— Давай, — відразу погодився Ігор.

Вже попрощавшись з Коляном, Ігор подумав, що треба було їм таки випити по пиву. Може, і розмова тоді б вийшла інша.

З Подола на Прорізну Ігор добирався півгодини. Двері в фотостудію були зачинені, і Ігор натиснув на дзвінок. Відчинив Ігор-фотограф, проте зайти не запропонував.

— У мене замовники, я працюю, — сказав він, ховаючи сто доларів у нагрудну кишеню картатої сорочки з гострими комірцями. Верхні два гудзики були, як і перше, розстібнуті. — Залиште номер свого мобільника. Я зателефоную, коли зроблю!

Небо просвітліло і піднялося трохи вище. Під ногами блищав мокрий асфальт. Ігор зупинився перед входом у метро «Золоті Ворота». «Під'їхати до вокзалу чи пройтися пішки?» — подумав. І вирішив пройтися.