Розділ «Андрій Курков Лагідний янгол смерті»

Всадовив на стареньку тахту у вітальні, сам присів на стілець поруч і всім виглядом показував, що готовий слухати.

— Отче, то колєґи мого сина, — мовила до нього старенька. — Побратися хочуть.

— Хрещені? — запитав, дивлячись на мене, отець Олекса.

— В дитинстві хрестили, — відповів я.

Він перевів погляд на Гулю.

— А ти якої віри? — запитав він російською.

— Ніякої... — відповіла вона.

Отець усміхнувся.

— Гербати хочете? — запитав і, не чекаючи на відповідь, вийшов із кімнати.

— Він добрий, його тут усі люблять, — сказала старенька. За десять хвилин ми вчотирьох уже сиділи за столом і пили чай. За вікном знову світило сонце і, здавалося, збиралося світити до вечора.

— Їй слід охреститися, — сказав, попиваючи чай, отець Олекса і кивнув на Гулю.

— Гаразд, — із готовністю відгукнулася Гуля.

— Хрещених батьків слід вибрати, — вів далі батюшка. — Відтак призначимо день...

Почувши про хрещених, я замислився. Вибрати хрещених у містечку, де ми знаємо лише пару стареньких? Нічогеньке завданнячко!

Я кинув занепокоєний погляд на стареньку. Вона, ніби здогадавшись, про що я міркую, заспокійливо кивнула мені.

Поночі за вечерею Ольга Миколаївна оголосила, що хоче бути хрещеною Гулі.

— А старий нехай хрещеним батьком буде, — подивилася вона на Юрія Івановича. — Своєї дочки Бог не дав, то хай хоч хрещениця буде, ще й така вродливиця, така красуня.

Я був радий, хоча те, що відбулося, означало, що я начебто стаю родичем Петра. Чи хотів я цього? І що скаже він, коли дізнається? Ці запитання я залишив без відповіді. Я хотів Гулю. За кожне «хочу» треба платити, і платня, яку належало заплатити мені, була не найвищою. Вона була дещо незвичайною, ця платня. Азійський калим зараз здавався би мені більш зрозумілим. Але, як і результат мандрівки, попри мої частково матеріалістичні очікування, виявився суто духовним, так і платня за можливість якомога швидше поєднатися з коханою виявилася такою, яку неможливо перевести в гроші чи цінності. Мені належало отримати двох названих родичів і закликати Бога у свідки чистоти своїх помислів. Гадаю, що заради досягнення цієї мети я заплатив би й більше.

— Чудово, — промовив Юрій Іванович, і я, відірвавшись від своїх думок, подивився на нього.

Чи то він довго думав, чи то думки проносилися в моїй голові зі швидкістю світла, але я не одразу зрозумів, що він хоче сказати.